— Де? — вигукнув Дроворуб і припустив за дідком, а той даленів усе швидше і швидше і нараз зник, наче розтанув у повітрі. Дроворуб похнюпився, і з його очей покотилися сльози. Проте люди навкруг нього все одно сміялися, вимагали, щоб він перекидався, сіпали за чуприну.
— Гей ти, Смішне обличчя! — кричали йому.— Стрибай! Співай! Покривляйся, Смішне обличчя!
Він уже й сам став забувати своє справжнє ім'я. Даремно він просив у людей роботи — нарубати дров, витріпати килими, хоча б за шкоринку сухого хліба. Люди хотіли від нього тільки одного — щоб він перекидався, щоб був таким, за кого й мали: "Смішне обличчя!"
— Смішне обличчя! Смішне обличчя! — кричали йому навздогін усі — від малого до великого. Варто було дітям його побачити, як на їхніх очах висихали сльози, а на обличчях дорослих з'являлися усмішки. І сам Дроворуб став поступово звикати до свого смішного обличчя. Раз він навіть подумав, що в його житті з'явився якийсь сенс, і в цю ніч він уперше спокійно заснув. І вперше відтоді, як пішов з рідного села, побачив уві сні дружину, дітей, будиночок. Дружина усміхалася, сусіди привітно з ним віталися.
"Все це лише сон! — промайнуло у нього в голові, коли він розплющив очі й провів рукою по обличчі. Але що це? Гулі наче й не було, та й ніс ніби поменшав. Діти, що проходили мимо, дивувалися: "Смішне обличчя на себе несхожий! Що це з ним?"
Сонце яскравим світлом залило землю і небо, Дроворуб закинув мішок на плечі й пішов по світу шукати своє обличчя. Ішов він, ішов, скільки гір обійшов, скільки річок перейшов, ніхто і не злічить. Але ніхто ніде й не чував про незнайомця в чорному плащі з чорним каптуром, ніхто не міг повернути Дроворубу справжнє обличчя. Ніхто і ймення його більше не згадував, поки він і сам його забув. Для всіх, та й для себе він був Смішне обличчя!