– Ти його не знаєш, – сказала Мишка.
– Новий хлопчик у нашому кварталі? — запитала мати.
– Ще й який новий, – мовила Мишка, беручись за другу порцію.
– Покажи, котрий із них – Дрілл? – попросила мати.
– Ген там, – ухильно відповіла Мишка. – Ти сміятимешся. Всі тільки й знають, що дражняться. Такі дурні!
– Хіба Дрілл такий сором'язливий?
– Так... ні. Як сказати. Слухай, мамцю, мені треба бігти, а то не буде ніякого вторгнення.
– А хто куди вторгається?
– Марсіани на Землю. Ні, вони не зовсім марсіани. Вони... не знаю. Вони он звідти, – і вона показала ложкою вгору.
– І звідси, – мати доторкнулася гарячого чола донечки.
Мишка обурилась.
– Кепкуєш! Ти ладна вбити і Дрілла, і всіх!
– Та ні, я нічого поганого не хотіла сказати. Отже, цей Дрілл – марсіанин?
– Ні. Він... ну... може, з Юпітера, чи з Сатурна, чи з Венери. Одне слово, йому було непереливки. [315]
– Уявляю! – мати затулила рота рукою, ховаючи усмішку.
– Вони сушили собі голову, як напасти на Землю.
– Авжеж, ми неприступні, – з насмішкуватою поважністю відповіла мати.
– Еге, саме так і Дрілл каже! He-при... оце саме слово, мамусю.
– Ой-ой! Який розумний хлопчик той Дрілл! Які мудрі слова він знає!
– Так от, я й кажу, мамусю, їм не вдавалося придумати, як напасти на нас. Дрілл каже... він каже, щоб добре воювати, треба знайти новий спосіб захопити людей зненацька. Тоді обов'язково переможеш. І ще він каже: треба знайти у супротивника помічників.
– П'яту колону, – сказала мати.
– Еге ж, так він і каже. А вони не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти помічників.
– І не дивно. Адже ми дуже сильні,— засміялася мати, прибираючи посуд.
Мишка сиділа, втупившись у стіл, мов бачила перед собою все, про що розповідала.
– А потім одного чудового дня, – вела вона далі театральним шепотом, – вони згадали про дітей!
– Он як! – захоплено вигукнула пані Морріс.
– Еге ж, і вони придумали таке: дорослі завжди чимсь заклопотані, вони не заглядають під трояндові кущі, не шукають нічого в траві.
– Хіба що збирають гриби чи равликів.
– І потім він щось казав про ми... міри.
– Ми-міри?
– Еге ж, ви-ми-міри!
– Виміри? [316]
– Тат;! їх аж чотири! І ще казав про дітей до дев'яти років і про уяву. Він дуже смішно розмовляє.
Ця балаканина вже починала набридати пані Морріс.
– Авжеж, це, певне, таки смішно. Але твій Дрілл чекає. Вже пізно, отже, коли хочеш устигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба і вмитися.
– От іще, вмиватися! – пробурчала Мишка.
– Обов'язково! І чому це діти так бояться води? За всіх часів діти ненавиділи мити вуха.
– Дрілл каже, що мені більше не треба буде вмиватися, – промовила Мишка.
– Он воно що!
– Він усім дітям так сказав. Ніяких купань. І лягати спати можна буде аж після десятої, І в суботу по телевізору можна буде дивитися дві програми!
– Ну то хай пан Дрілл не каже, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір'ю і...
Мишка рушила до дверей.
– Є двоє таких поганих хлопців, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі. І весь час глузують з нас, Вони ще гірші за батьків. Навіть не вірять у Дрілла. Такі кривляки. Задаються, аякже, бо великі. Могли б бути трохи розумніші. Подумаєш, самі недавно були маленькі. Я їх ненавиджу більше за інших. Ми їх одразу ж уб'ємо.
– А потім нас із татом?
– Дрілл каже, ви небезпечні. Знаєш чому? Бо ви не вірите в марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, а й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, буду королевого.
Вона прочинила двері.
– Мамцю!
– Що?
– А що таке ло... логі-ка?
– Логіка? Розумієш, дитинко, це коли людина вміє розібратися, що правильно, а що ні.
– Дрілл і про це казав, – зауважила Мишка. – А що таке – бути сприй-нят-ли-вим? – вона ледве вимовила таке довжелезне слово.
– А це... – мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу. – Це означає – бути дитиною.
– Дякую за обід! – Мишка вибігла, але тут-таки просунула голову в двері. – Я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, правда!
– Спасибі й за це, – відповіла мати. Бах! — грюкнули двері.
О четвертій годині задзижчав відеофон. Пані Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.
– Здрастуй, Гелен! – привіталася вона.
– Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?
– Добре. А в Скрентоні? Ти ніби змарніла.
– І ти. Сама знаєш, діти. Плутаються під ногами.
Пані Морріс зітхнула.
– Ось і Мишка теж. У них тут вторгнення. Гелен засміялася.
– Ваші малюки теж захопилися цією грою?
– О господи, так! А завтра всі схибнуться на головоломках чи механічних "класах". Невже ми у сорок восьмому були такі самі нестерпні?
– Ще гірші. Грали в японців і нацистів. Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Просто дівчисько-шибеник!
– Батьки звикають пропускати все повз вуха.
Мовчанка.
– Що сталося, Мері?
Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі; повільно, задумливо облизнула вуста.
– Га? – здригнулася вона. – Так, нічого. Просто, подумала про все це. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Дурниці. То про що ми балакали?
– Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика па ім'я... Дрілл, так, здається, його звати.
– Певне, це в них якась нова модна гра. Моя Мишка теж захопилася цим Дріллом.
– От не думала, що це вже й до Нью-Йорка дійшло. Либонь, передається від одного до іншого. Якась пошесть. Я щойно розмовляла з Джозефіною, вона каже, що її діти теж схибнулися на новій грі, а це ж Бостон. Всю країну охопило.
До кухні вбігла Мишка напитися води. Пані Морріс обернулася.
– Ну, як справи?
– Майже все готове, – відповіла Мишка.
– Чудово! А це що таке?
– Це така іграшка, – відказала Мишка. – Дивись!
На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і... кулька щезла.
– Бачила? – запитала Мишка. – Гопля! – Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.
– Ану ще, – попросила мати.
– Не можу. О п'ятій по обіді – вторгнення. Бувай! – І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.
З екрана сміялася Гелен.
– Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту [319] таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, ало нічого не вийшло.