О л я. Вчив би його уроки не робити.
В і т ь к а. Ні, я йому допомагав би.
О л я. Із фізики.
В і т ь к а. От вреднюча. А добре було б, га?
О л я. Не знаю. За дванадцять років усе може трапитися. Розлучитися можемо. Зараз усі розлучаються.
В і т ь к а. Усі розлучаються, а ви — ні.
О л я. Ну гаразд, не будемо.
В і т ь к а. А то і двоє.
О л я. Чого — двоє?
В і т ь к а. Таж дітей, ну.
О л я. Ну, двоє так двоє.
В і т ь к а. А троє подужаєте?
О л я (сміється). Ой, та відчепись ти!
В і т ь к а. А як ви їх назвете? Ну, одного на мою честь, Вітькою. А інших?
О л я. Там побачимо.
В і т ь к а. Треба зразу вирішити. А то от у мене знайомі, у мами точніше. Так народився хлопчик і от уже два місяці без імені.
О л я (жахається). Як без імені?
В і т ь к а. Дуже просто. Тато його Ігорем зве, Мама — Олексою, а дідусь — Жориком. У нього друг був колись Жорик. Уявляєш? І щодня сваряться. Тому що заздалегідь не вирішили. А як цьому Жорику?
Оля. Він же ще маленький. Не тямить нічого.
В і т ь к а. Поки що не тямить, а підросте — психом буде. Авжеж! Три імені. У паспорт не вміститься. Добре, хоч у його батька одне, а то ще й по,батькові були б різні. От так дорослі калічать дітей. І розумні ж люди. Тож ти маєш загодя подумати.
О л я. Добре, подумаю. От складу фізику і подумаю. (Знов дивиться у книгу.)
В і т ь к а (вирішив нарешті й собі взятися за задачки, але знову назріло питання). Ольк!
О л я (майже сердито). Ну чого тобі ще?
В і т ь к а. А ви що, з Серьогою посварились?
Оля зітхає.
(Щось відволікає Вітьчинуувагу. Він прислуховується.) Тс-с-с!
Чутно кроки й жіночі голоси.
Клава йде. (Слухає.) І наша. Сюди. Чого їм треба?
Обоє мовчать. Усе ближче голоси й кроки.
Голос Ніни Платонівни. Може, зайдемо в клас, Клавдіє Миколаївно?
Чути, як відчиняються класні двері.
Голос К л а в д і ї М и к о л а ї в н и. Та ні. Я, власне, вже все і сказала.
Голос Ніни Платонівни. Ну, то я згодна, Клавдіє Миколаївно.
Двері зачиняються.
Я з вами повністю згодна. І, певно, все, що буде від мене залежати...
Голос Клавдії М и к о л а ї в н и. От і чудово, дружок. А от іще... Як там Серьожа? Післязавтра в нього останній іспит.
Друзі переглядаються і напружено прислухаються до розмови директора і класного керівника.
Голос Ніни Платонівни {сміхотливі нотки бринять в її голосі). Серьожа старається, як же. Таке щастя втрачати ніхто не схоче.
Спантеличено ззираються Вітька й Оля.
Голос К л а в д і ї Миколаївни. Так, хлопчина він, звісно, непоганий, хоч і зірок з неба не хапає. Але все ж він — не найгірший варіант.
Голос Ніни Платонівни. Я от думаю, Клавдіє Миколаївно, чи правильний ми зробили вибір. От Гена, наприклад...
Голос Клавдії Миколаївни. Але у Гени... Адже ви самі розумієте...
Голос Ніни Платонівни. Так, тут Гені не пощастило. А шкода. Хороший учень. Навіть, можна сказати, талановитий.
Голос Клавдії Миколаївни. Не у всьому, не у всьому.
Голос Ніни Платонівни. Гуманітарій він чудовий. Будь-який інститут візьме його не роздумуючи. Журналістика, історія, філологія — тут перед ним усі дороги.
Голос Клавдії Миколаївни. Навіть дивно: у таких батьків...
Голос Ніни Платонівни. Тим приємніше, що в цьому основна заслуга школи. Правильно налагоджений учбовий процес...
Голос Клавдії Миколаївни. Свої плоди дає.
Голос Ніни Платонівни. Так-так. Безперечно. Нехай лають школу як хочуть, це, знаєте, модно останнім часом, а лише школа і ще раз школа формує людину. Батькам нині не до виховання.
Голос Клавдії Миколаївни. І дуже шкода.
Голос Ніни Платонівни. Звісно, хто ж перечить. Та коли я чую оцю фразу — ви знаєте: "Немає поганих учнів, є погані вчителі", я думаю, її вигадав саме хтось із поганих батьків.
Голос Клавдії Миколаївни (з веселою ноткою). Оригінальна думка.
Останні репліки звучать дедалі тихіше. Даленіють і кроки. Сидять розгублено Вітька й Оля.
Ві т ь к а. Ти що-небудь зрозуміла?
Оля. Ні-і... Яке щастя втрачати? Правильний вибір! Який вибір?
Вітька. Генка тут до чогось. А Сергій, каже, зірок із неба не хапає.
Оля. Неправда!
Вітька. Звичайно, неправда! Та Серьога диви — на самі п'ятірки складає.
Оля. От!
Вітька. Але як він із твору отримав п'ять — досі не збагну. Он Галка, і то чотири схопила, а йому ж до неї...
Оля (сердито). Що до неї?
Вітька. Ні, я маю на увазі саме твори.
Оля. Натиснув і отримав.
Вітька. Тут за чотири години не натиснеш.
Оля. Ну, пощастило, значить.
В і т ь к а. А з хімії?
О л я. Не хотіли різати.
Вітька. Згоден. (Говорить задумливо, мовби розмірковуючи вголос.) І математичка на письмовому коло нього стовбичила... Який вибір? Яке щастя втрачати?
Оля. Що ти там бубониш?
Вітька (так само замислено). Здається, я починаю розуміти...
Згасає прожектор. Знову вмикається світло па тому місці, де стоять Сергій із Вітькою.
Сергій (вражено). Ти це сам чув?
В і т ь к а. Та Оля ж поруч сиділа, ну.
С е р г і й. От воно що. От чому вони мене всі обсіли! (Мовчання.) Ну то й що? Ну то й чорт із ними. Що мені, гірше?
Вітька. Гляди сам. Тобі видніш.
С е р г і й. А що ти скажеш?
В і т ь к а. Я скажу... А я знаю? Гляди... Я... Ні, не знаю.
Темрява. І знову у плямі світла зостається сам Сергій. З'являється Оля.
Сергій. Олю!
О л я. Сергійку!
Сергій (кидається до неї). Оленько! Як добре! Як добре, що я тебе стрів. Ми так довго не бачились.
О л я (сумно). Так.
С е р г і й. Я знаю, у тебе все гаразд. (Жартома.) Ти складаєш на добре і відмінно. Мені мама твоя казала. Я дзвонив, а тебе все не було... Але ж ти була?
Мовчить Оля.
Була?
Дівчина киває.
То якого ж дідька!..
О л я. Як ти розмовляєш? Як ти зі мною розмовляєш?
С е р г і й. Ну пробач! Пробач! Як мені ще з тобою розмовляти?..
Оля. Невже тільки так? (Хитає головою.) Ти вже не той Серьожа...
Сергій. Ти... Ти плачеш? Олю!.. Оленько! Синичко...
О л я. І я вже не Синичка....
Сергій. Олюнько! Ну що ти. Усе буде гаразд. От побачиш, усе буде добре. (Обіймає її.) І ми будемо гуляти в Піонерському парку, і всі пенсіонери, усі пенсіонери світу...
Оля. Казатимуть: "Бідна Синичка! Вона була такою веселою".
Сергій. Ну, ти знов...
О л я (не витримує). Господи, та я була б тільки щасливою, я була б найщасливішою людиною, якби ти отримав цю медаль. Але не так. Не ти її, — вона тебе не варта. Ти такий хороший, такий добрий, такий розумний, мій Сергійку, най-рідніший, а вони говорять про тебе, як не знати про кого.