Привіт, Синичко!

Страница 8 из 12

Стельмах Ярослав

О л я. Вчив би його уроки не робити.

В і т ь к а. Ні, я йому допомагав би.

О л я. Із фізики.

В і т ь к а. От вреднюча. А добре було б, га?

О л я. Не знаю. За дванадцять років усе може трапитися. Розлучитися можемо. Зараз усі розлучаються.

В і т ь к а. Усі розлучаються, а ви — ні.

О л я. Ну гаразд, не будемо.

В і т ь к а. А то і двоє.

О л я. Чого — двоє?

В і т ь к а. Таж дітей, ну.

О л я. Ну, двоє так двоє.

В і т ь к а. А троє подужаєте?

О л я (сміється). Ой, та відчепись ти!

В і т ь к а. А як ви їх назвете? Ну, одного на мою честь, Вітькою. А інших?

О л я. Там побачимо.

В і т ь к а. Треба зразу вирішити. А то от у мене знайомі, у мами точніше. Так народився хлопчик і от уже два місяці без імені.

О л я (жахається). Як без імені?

В і т ь к а. Дуже просто. Тато його Ігорем зве, Мама — Олексою, а дідусь — Жориком. У нього друг був колись Жорик. Уявляєш? І щодня сваряться. Тому що заздалегідь не вирішили. А як цьому Жорику?

Оля. Він же ще маленький. Не тямить нічого.

В і т ь к а. Поки що не тямить, а підросте — психом буде. Авжеж! Три імені. У паспорт не вміститься. Добре, хоч у його батька одне, а то ще й по,батькові були б різні. От так дорослі калічать дітей. І розумні ж люди. Тож ти маєш загодя подумати.

О л я. Добре, подумаю. От складу фізику і подумаю. (Знов дивиться у книгу.)

В і т ь к а (вирішив нарешті й собі взятися за задачки, але знову назріло питання). Ольк!

О л я (майже сердито). Ну чого тобі ще?

В і т ь к а. А ви що, з Серьогою посварились?

Оля зітхає.

(Щось відволікає Вітьчинуувагу. Він прислуховується.) Тс-с-с!

Чутно кроки й жіночі голоси.

Клава йде. (Слухає.) І наша. Сюди. Чого їм треба?

Обоє мовчать. Усе ближче голоси й кроки.

Голос Ніни Платонівни. Може, зайдемо в клас, Клавдіє Миколаївно?

Чути, як відчиняються класні двері.

Голос К л а в д і ї М и к о л а ї в н и. Та ні. Я, власне, вже все і сказала.

Голос Ніни Платонівни. Ну, то я згодна, Клавдіє Миколаївно.

Двері зачиняються.

Я з вами повністю згодна. І, певно, все, що буде від мене залежати...

Голос Клавдії М и к о л а ї в н и. От і чудово, дружок. А от іще... Як там Серьожа? Післязавтра в нього останній іспит.

Друзі переглядаються і напружено прислухаються до розмови директора і класного керівника.

Голос Ніни Платонівни {сміхотливі нотки бринять в її голосі). Серьожа старається, як же. Таке щастя втрачати ніхто не схоче.

Спантеличено ззираються Вітька й Оля.

Голос К л а в д і ї Миколаївни. Так, хлопчина він, звісно, непоганий, хоч і зірок з неба не хапає. Але все ж він — не найгірший варіант.

Голос Ніни Платонівни. Я от думаю, Клавдіє Миколаївно, чи правильний ми зробили вибір. От Гена, наприклад...

Голос Клавдії Миколаївни. Але у Гени... Адже ви самі розумієте...

Голос Ніни Платонівни. Так, тут Гені не пощастило. А шкода. Хороший учень. Навіть, можна сказати, талановитий.

Голос Клавдії Миколаївни. Не у всьому, не у всьому.

Голос Ніни Платонівни. Гуманітарій він чудовий. Будь-який інститут візьме його не роздумуючи. Журналістика, історія, філологія — тут перед ним усі дороги.

Голос Клавдії Миколаївни. Навіть дивно: у таких батьків...

Голос Ніни Платонівни. Тим приємніше, що в цьому основна заслуга школи. Правильно налагоджений учбовий процес...

Голос Клавдії Миколаївни. Свої плоди дає.

Голос Ніни Платонівни. Так-так. Безперечно. Нехай лають школу як хочуть, це, знаєте, модно останнім часом, а лише школа і ще раз школа формує людину. Батькам нині не до виховання.

Голос Клавдії Миколаївни. І дуже шкода.

Голос Ніни Платонівни. Звісно, хто ж перечить. Та коли я чую оцю фразу — ви знаєте: "Немає поганих учнів, є погані вчителі", я думаю, її вигадав саме хтось із поганих батьків.

Голос Клавдії Миколаївни (з веселою ноткою). Оригінальна думка.

Останні репліки звучать дедалі тихіше. Даленіють і кроки. Сидять розгублено Вітька й Оля.

Ві т ь к а. Ти що-небудь зрозуміла?

Оля. Ні-і... Яке щастя втрачати? Правильний вибір! Який вибір?

Вітька. Генка тут до чогось. А Сергій, каже, зірок із неба не хапає.

Оля. Неправда!

Вітька. Звичайно, неправда! Та Серьога диви — на самі п'ятірки складає.

Оля. От!

Вітька. Але як він із твору отримав п'ять — досі не збагну. Он Галка, і то чотири схопила, а йому ж до неї...

Оля (сердито). Що до неї?

Вітька. Ні, я маю на увазі саме твори.

Оля. Натиснув і отримав.

Вітька. Тут за чотири години не натиснеш.

Оля. Ну, пощастило, значить.

В і т ь к а. А з хімії?

О л я. Не хотіли різати.

Вітька. Згоден. (Говорить задумливо, мовби розмірковуючи вголос.) І математичка на письмовому коло нього стовбичила... Який вибір? Яке щастя втрачати?

Оля. Що ти там бубониш?

Вітька (так само замислено). Здається, я починаю розуміти...

Згасає прожектор. Знову вмикається світло па тому місці, де стоять Сергій із Вітькою.

Сергій (вражено). Ти це сам чув?

В і т ь к а. Та Оля ж поруч сиділа, ну.

С е р г і й. От воно що. От чому вони мене всі обсіли! (Мовчання.) Ну то й що? Ну то й чорт із ними. Що мені, гірше?

Вітька. Гляди сам. Тобі видніш.

С е р г і й. А що ти скажеш?

В і т ь к а. Я скажу... А я знаю? Гляди... Я... Ні, не знаю.

Темрява. І знову у плямі світла зостається сам Сергій. З'являється Оля.

Сергій. Олю!

О л я. Сергійку!

Сергій (кидається до неї). Оленько! Як добре! Як добре, що я тебе стрів. Ми так довго не бачились.

О л я (сумно). Так.

С е р г і й. Я знаю, у тебе все гаразд. (Жартома.) Ти складаєш на добре і відмінно. Мені мама твоя казала. Я дзвонив, а тебе все не було... Але ж ти була?

Мовчить Оля.

Була?

Дівчина киває.

То якого ж дідька!..

О л я. Як ти розмовляєш? Як ти зі мною розмовляєш?

С е р г і й. Ну пробач! Пробач! Як мені ще з тобою розмовляти?..

Оля. Невже тільки так? (Хитає головою.) Ти вже не той Серьожа...

Сергій. Ти... Ти плачеш? Олю!.. Оленько! Синичко...

О л я. І я вже не Синичка....

Сергій. Олюнько! Ну що ти. Усе буде гаразд. От побачиш, усе буде добре. (Обіймає її.) І ми будемо гуляти в Піонерському парку, і всі пенсіонери, усі пенсіонери світу...

Оля. Казатимуть: "Бідна Синичка! Вона була такою веселою".

Сергій. Ну, ти знов...

О л я (не витримує). Господи, та я була б тільки щасливою, я була б найщасливішою людиною, якби ти отримав цю медаль. Але не так. Не ти її, — вона тебе не варта. Ти такий хороший, такий добрий, такий розумний, мій Сергійку, най-рідніший, а вони говорять про тебе, як не знати про кого.