— Але чому вирішили розповісти мені про це тепер?
— Вже люди від одуру прокидаються, — сказала тітка. — А я не вірила Кості, що колись станеться так. Думала: така сила, така потуга, німців розтрощили, що їх спинить? Батогом обуха не переб’єш, думала. А ще мені пекло, що ми нечесні перед тобою. Бо не все про нас знаєш. Недобрі ми, Стасику, не уявляєш, які недобрі!.. Вибач, що наговорила таке.
Встала, забрала з ліжка пакунка і безшумно попливла до дверей. Озирнулась, і її обличчя освітилося сумною і гарною всмішкою.
— Вразила тебе?
— Вразили, тьотю, — чесно признався він.
— Шкода, але мусила тобі це розказати.
— Дякую, тьотю!
— За що?
— За те, що ви є. Такі, не інакші…
— Ти ідеаліст, — смикнула вона плечем. — І життя, на щастя, мало тебе вчило… До речі, до тітки Люді зайди сам. Вона, бідолашка, знову зламала ногу, і під сходи їй важко дертися.
— А як дісталася на вокзал?
— Замовляли заради неї таксі, — смикнула плечем тітка Олена. Оте смикання плечем теж була особлива риса, її сестра-близнючка так не робила. Помилявся Станіслав і щодо її простацтва.
І справді був уражений почутим. Не так історією, яку розповіла тітка, хоч і нею також, як тим, що досі він не усвідомлював: чи не приїжджає до них, як князь до убогих підлеглих чи пан до бідних родичів? І хоч завжди їм годив, але вони, приймаючи подарунки, не могли не відчувати своєї приниженості та вбогості, а вбогий багатого, навіть милосердного, любити не може. Знав і раніше про розтирки між тітками, але не замислювався, що вони, живучи у сестринській спілці, творять не так рай для себе, як пекло, в якому кожна кипить у власному казані, а водночас підкладає дрова під казана іншої; що вони між собою більше розділені, як з’єднані, і що його місія в тому пеклі не так улещувати їм кипіння, як знову-таки підкладати дрова. Вони йому потрібні для живлення сентименту за покинутим домом і рідним містом, рятунком від власної безхатості — а це й справді в нього місце для втечі від напруженого, сколоченого і закрученого життя, що вичерпувало до дна; ніколи не гадав, що він для них не лише бажаний гість, а й каталізатор для розпалення вогню в їхньому пеклі. Найсумніше, що змінити щось у цьому акті був цілком неспроможний, отже, мала рацію тітка Ольга, сказавши: а що було б, коли б перестав привозити подарунки, тобто відкупне? Адже тими подарунками і їх купував, може, й справді розбещував, а жінок, як сказала тітка Ольга, розбещувати не можна. Подарунками він ніби привласнював собі право на сентимент, водночас відкуплюючись од їхніх проблем: бідності, самотності, приреченості і неплідності, полишаючи на чвари й колотнечу, на взаємну зненависть та роздратування — кожна жила в своїй капсулі і вела непримиренну оборонну війну не так проти світу, що їх поколотив та знівечив і звів разом доживати віку, як одна проти одної. Відчував це й раніше, через що, гостюючи, довго тут не затримувався, щоб і себе не загнати в таку ж капсулу, тобто щоб і собі не розпочати супроти них війни, але то було тільки в передпочуттях і не розкривалося так явно, як тепер. Легко князеві благодушно розкидати дарунки й тішити самолюбство від принижених і улесливих поклонів обдарованих, важче зазирнути кожному в душу й пізнати, бо коли б у їхні душі зазирнув, не подячність би до себе побачив, а зненависть та заздрість — своєю величною добродійністю їх більше принижував, як задовольняв. Оце й жахнуло його найбільше, тож підійшов до розхиленого вікна, щоб дихнути свіжого повітря. А за вікном розгорнулося зовсім чисте, безмірно синє, без жодної хмарки небо; зелень ще до кінця не підсохла й молодо лискотіла; в саду легенько димувала земля, надмірно насичена вологою. Йому захотілося пройтись і трохи заспокоїтися, тобто врівноважитися; знав, що наступні три зустрічі з тітками також будуть не з легких. Відтак розумів, що, незважаючи на неординарну реакцію, яку виклакав у домі своєю особою, тітки його приїзду все-таки щиро потребують, і, може, й правду сказала тітка Олена: є подарунки — добре, нема — призвичаїлися б; він ще ставав тут своєрідним громовідводом, який розряджає надмір накопиченої негативної енергії в тіток, бо тільки при ньому здобували нагоду виговоритися — те, чого вже не могли чинити одна з одною, а на сусіди своїх проблем через гордість виносити не бажали. Отже, кожна з них потребувала сповіді; зрештою, жодна, окрім тітки Люді, до церкви не ходила, та й тітка Людя могла робити те вряди-годи, бо весь час мала в себе щось переламане. Здається, руки й ноги тітки Люді складалися не з кісток, а з поламаних і зрослих часточок; окрім того, вона хворіла на десяток хронічних хвороб; окрім того, була єдина стара діва з-між сестер, і на неї, здається, ніхто з чоловіків ніколи не кинув зацікавленим оком. Вона більше сиділа, як ходила чи стояла; пропрацювала скільки належить років у бухгалтерії водогону касиркою, а, вийшовши на пенсію, з дому чи з обійстя майже не виходила, особливо взимку, що не заважало їй щороку якусь кісточку собі переламати. Вона була найменша із сестер на зріст, тільки метр сорок п’ять, і ніжки в неї — як у дитини, і одежу носила та й взуття дитячі, і личко мала дитяче, навіть тепер, коли воно покрилося сіткою зморщок, не втрачало дитячого виразу, а круглі голубі оченятка дивилися на світ печально, і ясно, і трохи настрахано, бо світ їй бачився, як призвідник лиха та нещасть, що густо цілий її вік сипалися на неї. Здавалося, доля жартувала з тітки Люді: вона топилася, падала зі скелі й дерева, провалювалася під лід та в якісь ями, потрапляла під машину, підводу, велосипеда; на неї звалювалася згори цегла, скло і речі, вона котилася з гори, зі сходів, різалася, відрубала собі сокирою пальця; на неї нападали собаки і рвали її ніжне тіло; її вдарив був (ще в юності) копитом кінь, а, падаючи зі скелі, вона підвісилася, зачепившись за куща і матилялася над урвищем, безсило махаючи руками й ногами й повискуючи, — і все це траплялося не тому, що була шкодлива й розбишкувата чи необережна, навпаки: всього боялася, навіть ходила трохи бічком, насторожено й повільно, остерігаючись напасті; біди ніби надчікували її по дорозі, наче кпили з неї, а кпили тому, що з усіх своїх пригод тітка Людя щасливо вибиралася, правда, не без ущербу, тобто ламання кісток, що потім і — зросталися. У війну вона була засипана землею під час бомбардування, її ледве не вбила сліпа куля; навіть коли Ольжин Мітюля розірвався в саду, розбираючи вибухівку, вона стояла неподалець, і в неї влучило кілька дрібних оскалків. Коли ж з нею щось траплялося, не плакала і не лементувала, а тільки дивилася широкорозплющеними очима й казала: "Ну от, знову я попалась!" Так тітка й прожила вік, залишаючись дитям, на яке сиплються нещастя, відтак усі сестри настільки звикли до її трафунків, що перестали на них реагувати, та й на її болячки не звертали жодної уваги, а вона співчуття потребувала знову-таки, як дитина. Отож Станіслав мав спуститися зараз до неї, бо напевне знав, що тітка покірливо, але болісно його чекає. "Після неї зроблю собі перерву’, — подумав він, — бо треба й мені передихнути".