— Дякую! — сказала, пожадливо втягши і задоволено випускаючи дим. — Тільки ти їм про сигарети нічого не кажи, а то й так очі колять, що їхні гроші не на харчі, а на куриво розтринькую. А я не дуже й курю, отак тільки, коли на душі коти шкребуть. А тепер, признаюся, на душі більше важко, як легко. Тож і не втримаєшся. А вони мені тицькають, що в хаті тютюном смердить. А я в хаті і не палю, навіть у своїй кімнаті, хіба взимку і у кватирку. А так вискочу в сад, посмокчу, ще й недопалка в землю затовчу. Отакий мені створили терор. Закури й ти, щоб не казали — це я в тебе надиміла.
Натовк люльку й запалив. Пахучі хвилі розтеклися кімнатою.
— Гарний запах, — сказала тітка Настуся. — Чого вони в сигарети такого тютюнцю не кладуть?
— Бо це тютюн люльковий, — мовив Станіслав. — Притому, не наш! Забугорський!
— Да, у них усе лучче, в тих чортових капіталістів! Це ти на гастролях купив?
— На гастролях, — сказав він.
— Часом тебе по телевізору бачимо й чуємо, — розчулено сказала тітка Настуня. — Бронька все біля телевізора вилігується зі своїм ледачим Маськом то й гукає нас, коли тебе показують. І так мені гарно стає на душі, коли тебе побачу й почую, — ми тебе усі слухаємо… Я навіть думала якось: ти нас і об’єднуєш…
Комплімент був щирий, тітка говорила про це із замилуванням. Курили якийсь час мовчки, тітка дивилась у вікно з розсунутими фіранками, за ним тріпотіло листя, яке підступало під саму лутку.
— А я, коли граю, — тепло сказав він, — часто про вас думаю. Тобто не так думаю, як відчуваю, бо під час гри не до думання. Вас, і цей дім, і сад…
— В тебе й досі нема про кого думати? — немилосердно проказала тітка Настуся. — Щось би приємніше мав відчувати…
— Таки нема, — мовив він. — Сентимент рідного дому — великий сентимент.
— І це зле, — рішуче сказала тітка. — Це тобі треба було б романи читати, а не Вірці. І когось би собі підшукати. Ще молодий і в силі, Стасику — не гай часу! Не зоглянешся, як пізно буде… Старість — вона як злодій, підкрадеться непомітно і влізе в твою хату, і вже її не проженеш…
Тітка говорила правду, зрештою, говорила таке щоразу, коли приїжджав, але зараз її слова вразили. Можливо, тому, що сам про те думав, а можливо, через оту жінку на вулиці — молодечий образ Леоніди.
— Вже про це думаю, тьотю, — сказав він.
— І щось є? — ожила тітка, аж очі в неї засвітилися.
— Ще непевно, — мовив він. — Але гадаю, що є.
Це була правда лишень часткова, бо там, у великому місті, звідки приїхав, у нього зав’язалася невелика історія, не подібна до інших. Не було то короткочасне захоплення на сексуальній основі, яке швидко запалювалось і так само згоряло, не залишаючи після себе й попелу, була то тонка і поки що ілюзорна симпатія, здається, наобічпільна, але предмет симпатії замолодий — цього Станіслав і страшився. Біда в тому, що дійшлі жінки його не захоплювали, ними можна було тільки покористуватися, і то з тієї причини, що душевно вони опростились і втратили поезію, якою ще володіють дівчата. Значило тут і те, що образ його першого кохання в ньому не старів, недаремно він не пов’язувався із живим об’єктом, тобто теперішньою Леонідою. Вона ж бо також постаріла, втратила поезію, чуттєво опростилась, а її уявний образ з минулих днів залишився. Йому доводилося читати, що так сталося і в Тараса Шевченка, великому поетові не повелося з коханням у юності, отож опісля зупиняв свій позир і увагу тільки на юних істотах протилежної статі. Але в тому був свій дисонанс, вікова невідповідність, — ось чому Шевченко так і не одружився. Ось чому і в нього виникав острах, коли думав про предмет своєї симпатії; вони сходилися з дівчиною повільно, обережно: вона зі страху перед його іменем та славою, а він перед її молодістю. Але це була дівчина серйозна, не з тих легковажних повійниць, які летіли на ім’я та славу, як нетлі на вогонь чи мухи на мед, і не з тих, як він гадав, авантюрниць, які маститого чоловіка хотіли здобути корисливо. До речі, дівчина анітрохи не схожа на Леоніду, і це ще один момент, котрий і відстрашував, а водночас приваблював його. Але думав про неї все частіше, і під час кількох останніх концертів відчував не лише присутність рідного дому, саду, тіточок, але і її, — того він тітці Настуні не сказав, але вона по-жіночому це відчула; незважаючи на свою зовнішню огрубілість і зануреність у світ домашніх проблем, тітка часом вражала тонкістю своїх відчувань.
— Ми щодо тебе ніколи не бували набридливі, — сказала вона. — Але одного чекаємо: щоб ти одружився. І вимога в нас одна: запросиш усіх нас на весілля. Навряд чи підійдемо до твого товариства, одначе мусиш перетерпіти.
Тітка в своїх судженнях була пряма і трохи жорстка, зрештою, це її достойність — не вада.
— Таж звісно! — засміявся Станіслав. — Аби тільки те весілля відбулось.
— Усе від тебе залежить. Маєш тямити: в людини є обов’язки перед своїм родом, — так само категорично сказала Настуся. — А ти остання наша надія…
Це теж була правда. Точно й відверто висловлена, про це давно відав і сам. Знав і розумів, але поки що нічого не виходило. Адже йому не просто треба було завести родину, але й не помилитися, — того вимагала ота нещадна його повелителька — Муза. Отже, вибраниця мала бути не лише дітонароджуваним суб’єктом, а так само улягти її волі та повелінню. В цьому, здається, й лежала вся проблема.
Тітка допалила сигарету аж до фільтру.
— Чудово! — сказала, розглядаючи фільтр. — Це напевне дорогі сигарети?
— Не найдешевші, — усміхнувся він.
— Балуєш нас, — мовила тітка і всунула недопалка до кишені хвартуха. — Нічого тіткам про сигарети не кажи! — повторила.
Знав, що тітки, одержавши індивідуальні подарунки, потім показуватимуть їх одна одній, не витримають, щоб не похвалитися й перед Станіславом, що відають, які він давав дарунки іншим, але дещо кожна з них ховала і в секреті — те, що торкалося недозволених слабкостей. "В жінці ніколи не зникає дитина", — думав не раз, і це, здається, була аксіома, що стосувалася однаковою мірою й чоловіків.
Тітка зітхнула, звелася, взяла з ліжка загорнену тканину та сигарети.
— Набалакала сім мішків вовни, — сказала трохи ніяково. — Але тепер і справді легше стало. Вибач!