Дім і справді був старий. Поколупаний і давно не білений, із відвислим на стінах тиньком. Зараз має відбутися третій акт зустрічі з тітоньками — роздача подарунків. Знав, що тітки подарунків од нього чекають і що найбільший їм інтерес від його приїздів саме в цих подарунках. А оскільки родич був знаменитий, подарунки мали бути дорогі, причому такі, щоб нікого не образити, тобто аби жодна не вважала себе обділеною. Та цей великий акт буде трохи згодом, як індивідуальне дійство з кожною, зараз він мав роздати кожній по коробці найдорожчих цукерок, але не таких, які привозив минулого разу. Це відбудеться прилюдно, кожну ж він обдарує, щоб не бачили інші. Саме подарунки і вміщались у двох валізах, які було видобуто з багажника таксі і які ще й досі стояли біля хвіртки.
Роззирнувся по вулиці: і ця була густо заросла деревами, а в проймі, як і в тій, привокзальній, синьо цвіло тремтливе від сонця повітря. Ішла до колонки напрочуд струнка молода жінка чи дівчина, спокійно похитуючи клубами, й озиралася вряди-годи до них. Станіславові перехопило подиха; здалося, то була та єдина, яку він колись кохав. Але не міг не розуміти облуди: та, яку він колись кохав, прозаїчно вийшла заміж за його приятеля; сталося це, до речі, в цьому-таки місті безліч років тому; отже, та, в яку колись був закоханий, мала б бути його ровесницею, а ця така молода! Легенько завинулася голова; нічого дивного, адже відбув безсонну ніч, а жінка чи дівчина, котра йшла до колонки, раптом спрозоріла і розчинилася, ніби створена з диму. Стис штахетину хвіртки, на мить йому стало недобре.
Отямився: де це він? Перед ним лежало знайоме подвір’я, коло порога — відро із засунутим туди віником, а доріжка від хвіртки до входу в дім прометена. Тітоньки стояли всі разом біля вхідних дверей і дивилися на нього широкими очима, ніби позавмирали, ніби дивна горорізьба на обдертому тлі дому; ага, збагнув він, вони чекають подарунків, а він чогось стоїть на вулиці і, як вар’ят, розглядається. Схопив валізи й потяг їх до дому; тітоньки сколихнулися, заґелґали і юрбою рушили в хату.
У цей час і вдарив із хмари дощ, власне злива; на нього впала прямовисна стіна води, і він, вирячивши очі, побіг разом з обома валізами. І хоча відстань од хвіртки до будинку була невелика, промок миттю до рубчика. Тітоньки стояли, згрудившись під ґанком, охали й гукали щось до нього тонкими голосами, а він відчував, що з ним казна-що чиниться, що він може розлитися тут, перед ґанком, у чорну калюжу, бо зводянів цілком. Тоді зупинився, опустив валізи і засміявся. І тітоньки раптом зареготали й собі: одна грубше, друга тонше, третя ще тонше, і він здивовано збагнув, що той сміх укладається в неймовірно чудну гаму, адже тітоньок було сім.
Закудкудахкали коло нього, заметушилися, бо це ж треба такому статися?
— Перевдягнися, Стасику, зараз же перевдягнися! — сказала поважно тітка Броня. Не доведи Господь, застудишся!
— Ну ні! — сказав він, всміхаючись на все мокре лице. — А як же гостинці?
У тітоньок засвітилися очі; тоді й відбувся третій акт зустрічі, тобто він розкрив меншу валізу і почав виймати звідтіля лискучі й гарні коробки з цукерками. І тітоньки за ранжиром підходили до нього, і кожна брала коробку, церемонно дякуючи. За мить вони всі стояли перед ним із розчиненими коробками, майже одночасно вийняли по цукерці і урочисто поклали до рота. Стояли, дивилися на нього й жували, і стали раптом усі на одне обличчя, ніби не двоє з них були близнятами, а всі семеро.
— Тепер можна й перевдягтися, — сказав задоволено Станіслав.
— Та ж звісно, Стасику, — сказала тітка Настуся, ковтнувши пережовану цукерку. — Ти й справді можеш застудитися, з цим не жартуй!
3
У домі було сім кімнат, не рахуючи кухні й невеликої їдальні та комірчини, де влаштовано душ, — вода підігрівалася газовою колонкою. Тоді, коли сюди приїжджав, одна із близнючок, а саме тітка Ольга, перебиралася до тітки Олени, другої близнючки, бо вони звикли бути разом більше за інших.
Колись цей дім був повен життя: Станіславів дід та баба мали восьмеро дочок, восьма була його мати, єдина, яка не дожила до цього часу, вона померла молодою після війни від сухот, а її чоловік, Станіславів батько, Іван, у війну пропав безвісти: чи загинув, а чи, може, й досі живе в еміграції, принаймні вісток про себе він і досі не подав. Залишилося передвоєнне фото, де вони з матір’ю стояли, гордо звівши голови: вона коротко підстрижена, з бадьорим виглядом, а він з поглядом чомусь сумним; тітки оповідали, що він із дня на день чекав арешту, як і кожен тодішній інтелігент, і це фото було зроблено на пам’ять, бо щохвилини міг бути забраний і пропасти. Випадком долі забраний він не був, але пропасти пропав; отож, коли Станіслав розглядав цю фотокартку, йому здавалося, що його батько був рокований і чудово це усвідомлював. Дід з бабою після війни ще якийсь час жили, і він трохи їх пам’ятав: діда, зігнутого в карку, з білою борідкою, яка видовжувала його підборіддя, із сивими спокійними очима, тихого й непомітного, який вічно щось читав, і енергійну, моторну бабу, яка й справді була мотором цього дому, бо керувала ним владно і немилосердно, розборонюючи своїх дівчат, які вічно кипіли в негаційних пристрастях одна до одної і не раз верескливо сварилися…
Стояв перед вікном у кімнаті тітки Ольги, колись своїй; тут ще відчувався дух немолодої самотньої жінки, і зорив на дощ, який зі зливи перейшов у спокійний, але все ще активний. Уже перевдягся і витер насухо рушником волосся, зачесавши його охайно на проділ; дощ обливав пишну зелень саду, і та тріпотіла. Станіслав думав про чудну зустріч на вулиці з жінкою, що ішла до колонки по воду і яка нагадувала Леоніду, його перше і, здається, останнє кохання, бо після того, скільки він не перепробував жінок, жодна з них не викликала в ньому почуття сталішого і такого щемко-хвилюючого. І тільки недавно він збагнув, що в тих усіх жінках він шукав не нового кохання, а таки старого, а в жінках не нових коханок, а підміни Леоніди, бо вона, та Леоніда, якось дивно і стійко зачарувала його, а може, просто був однолюбом. Ні, не здивувало його те, що побачив у незнайомці Леоніду, таке траплялося не раз; навіть по-своєму звик, що Леоніда ніби розпалася на десятки своїх образів, утілених у різних, молодих здебільшого жінок; зчудувався, бо та з вулиці, котра йшла до колонки, раптом розчинилася в повітрі, мов привид. Попри художню вдачу, був людина раціональна, через це й почав думати, що сьогоднішній день мав давнє освітлення: якась нежива прозорість із синім передчуттям негоди, а водночас неймовірно яскраве сонце — вони, очевидно, й витворили цей ефект.