З Надею у Макса все почалося з того, на чому закінчилося з Ліною, тобто сон почався з бурхливої еротичної сцени, вони лежали на тому-таки широчезному Ліниному ліжкові, правда, лишилося невідомим, хто його склав після того, як минулої ночі воно завалилося, і що сталося з тим придушеним ними Ліниним чоловіком. Постіль на ліжкові була зіжмакана й перемішана з їхньою (певне, в пориві скинутою) одежею, Надя була тлустенька, і її тіло під ним розлилося й гойдалося, ніби перебував він на надувному матраці, що його кидають розбурхані хвилі, але докінчити цю розвагу йому так і не вдалося, бо Надю покликала до себе в кабінет редакторка, і Надя, не маючи часу одягтися, схопила зі столу недоопрацьовану статтю й побігла, трусячи тілом, а воно все складалося зі складок та округлостей. Тільки тоді Макс помітив, що в кімнаті вони були не самі, там сидів за шаховим столиком Надин чоловік, лице якого приховувала натягнута на голову жіноча панчоха, — він спокійним жестом запросив Макса сісти і зіграти з ним партію в шахи.
— Давно тут сидите? — з жахом спитав Макс.
— Від самого початку, — спокійно відказав Надин чоловік, розставляючи шахи.
— Але ж Надя сказала, що ви цілими днями пропадаєте на роботі, що вам абсолютно байдуже, зберігає вона вам вірність чи ні.
Надин чоловік усе ще спокійно розставляв шахи, навіть мені, собі він люб’язно взяв чорні, а Максу великодушно поступився білими.
— Чи ж має значення: на роботі я чи ні, — сказав він розважно, — однаково залишається моя присутність, не вважаєте? Ну, поки не покинув цього тричі розпроклятого дому.
Останні слова Макса здивували, адже виходило, що Надя мала рацію: не був він їй добрим чоловіком.
— Чому ж розпроклятого? — спитав Макс.
— Тому, до вашого відома, що розпрокляте саме життя, — мовив Надин чоловік. — У ньому, шановний, іде відвічна боротьба чи війна, як собі хочете, чоловічого й жіночого начал. Знаєте, є така квітка, яка жере комах. Отже, ми чоловіки — комахи, а жіноче начало — це ота квітка. Ми нетлі, а жіноче начало — свічка, на якій вони спалюються. Ми — птахи, а жіноче начало — сітка, в яку ми ловимося. Через це наше подружнє життя — це пропадання, не вважаєте?
Макс поки що такого не вважав, бо не мав щастя знати, що таке подружнє життя, стосунки з Тамарою ще не дали йому такого досвіду.
— Та все це дурне, — сказав Надин чоловік, шахові фігури були розставлені. — Міг би цілий день говорити на цю тему, але від цього в світі нічого не зміниться. Прошу, ваш хід.
Макс зробив хід центральним пішаком.
— Чи конче нам грати в шахи? — спитав.
— Ну, звісно, — мовив Надин чоловік, — коли виграєте, відступлю вам свою жінку, її жахливий характер, здатність псувати життя, безконечні претензії й вимоги і вічну незадоволеність. Все інше в неї цілком позитивне.
— Що ж залишається інше? — спитав Макс.
— Отруєність нею, — сказав Надин чоловік. — Жінка — це як алкоголь чи наркотик, вживати приємно, але причастившись, годі того не робити, в результаті — безповоротне отруєння, не вважаєте? Чоловік уже просто потребує того пійла, прошу, ваш хід.
Макс зробив хід пішаком.
— А коли програю? — спитав.
— Ну, тоді мені доведеться вигнати вас у шию, зробити жінці скандал, відлупцювати її й повернутися на круги своя.
Вони грали скажено. Вже повернулася з редакторського кабінету Надя, вже накинула на голе тіло халата, вже ходила довкола них, похлипуючи й сьорбаючи носом, а побачивши, що гра затягується, почала неохоче прибирати розкидану постіль, зібравши й Максову одежу, бо він все ще був роздягнений і сидів за шаховим столиком у костюмі Адамовім. Надя охайно склала ту одежу на ослінці, поставивши біля нього, при цьому голосно, щоб почули, схлипнула.
Макс невідривно дивився на дошку, водночас протягував руку, захоплював якусь одежину й натягав на себе, бо вже не мав сумніву, що партію таки програє, а може, йому й хотілося її програти, і тільки самолюбство кидало його у вир цієї безнадійної боротьби, адже замінити в цьому домі Надиного чоловіка не така вже й весела перспектива, тепер би вона обкалювала у час своїх античоловічих монологів Макса. Він не мав ще отруєності нею, власне, була тільки півступнева отруєність, та й то у сні, — хай уже те щастя світить суперникові. І воно йому засвітило, бо Максовий король опинився голий зовсім так само, як голий був щойно він сам; Надин чоловік гнав голого короля через поле з радістю рогоносця, поки не затис у кут… Тоді схопив Макса (я сидів десь у кутику цієї кімнати невидимий, маленький, геть такий, як тоді в дитинстві, коли робітники зводили до стелі драбину) за шкірки, поволочив через кімнату й почав щедро наділяти тумаками. Надя заверещала, стала ойкати й щось вигукувати; Макса було викинуто — як кота — за двері, а може, він і справді став котом, бо чкурнув по сходах униз, аж закуріло. Там угорі все ще репетував жіночий голос, певне, Надин чоловік узявся вже до жінки… Але Максові не було до того діла, він мчав чорним котом по сходах, доки не вилетів із під’їду, як вистрелена куля…
…Коли розплющив я очі, відчув, що мені болить серце, а тіло все покрите липкою плівкою поту.
Тут хочу зробити маленьку інтродукцію, перш ніж перейти до опису третього еротичного сну — мені потрібно дещо підсумувати в собі, бо хоч сни — це напевне дурниця, вони на мене впливали в якийсь дивний спосіб. Перше, коли я після сну приходив на роботу, мені неодмінно здавалося, що жіночий об’єкт мого сну все-таки цієї ночі в якийсь позасвідомий спосіб зв’язувався зі мною; я ж намагався на той "об’єкт" не дивитися, бо до Ліни чи Наді просто не міг мати ніякого почуття; мене морозило від одного погляду на них, тобто вони, крім негативних, ніяких емоцій у мене не викликали. Однак, виявляється, викликали, бо, очевидно, ота негація до них була своєрідним протестом мого організму проти близькості з ними; я не мав до них реального потягу, це так, зате мав потяг абсурдний, не пов’язаний з розумом та уподобаннями, — очевидно, діяли тут простіші закони, може, й справді та сила, що вкидає в жерло комахоїдної рослини тих нещасних істот чи створінь. Бо обидві жіночки зі своєю антиінтелектуальністю, дріб’язковістю, патяканням, схильністю до окультності і так далі все-таки були біологічно обіч мене присутні; принаймні зовсім інакше, як, приміром, наша редакторка, котра цілком себе змашинувала і стерилізувала, хоч чоловік і діти в неї також були. Але головна редакторка ніколи, ні разу не прийшла до мене у сни, отже, тут не було ніяких сполучних ланок, хоч вона була в тих снах, як і в житті, тільки присутня як існуюча побіч механічна якість, котра живе у сферах почуттєво до мене недотичних. Досі я вважав, що ці три бідолахи, мої колежанки, так само зі сфер зі мною не дотичних, але, виявляється, це не так, виявляється, вони були зі мною, як я вже казав, абсурдно дотичні. В одному я не був шляхетний після зустрічі з "об’єктом", з яким так розгнуздано вів себе уві сні, — відчував до того "об’єкта" панічне обридження, а коли б був людиною гуманнішою, то мав би (принаймні теоретично це так) відчувати до них поблажливість і дрібочку тепліше до них ставитись. Але мій егоїзм живило не так оте обридження, як жах від того, що вони можуть, боронь Боже, здогадатися про мій до них несвідомий і невільний сексуальний інтерес. А може, й справді мав рацію Надин чоловік, коли казав, що чоловік поступово отруюється жіночим началом і воно втягує його в себе, як нетлю свічка, чи, додам від себе, як вуж жабу, тобто людину нестримно зваблює в себе та сила, як бездонне болото, аби її таки проковтнути, і це при тому, що втягуюча сила видимо пасивна, а жертвенна — видимо активна.