— Чи можу я ще запитати? — мовив я, бо обов’язково хотів вийти із цього заціпеніння, в яке потрапив.
— Ліпше не треба, — сказала вона тихо, сиділа, скулена в грудочку, якась їжачкувата, насторожена. — Хай буде ліпше так, як є…
Але я відчув її ослаблість і не хотів аж ніяк пропускати цього моменту.
— Скажи, він не той, з яким ти була до мене?
Вона хитнула. Це, зрештою, й було останнє, що мені хотілося довідатися від неї. Отже, все було правильно: не вона мене зраджувала, а зі мною. Мені стало трохи легше, єдине, чого я не міг витримати, — це зрада. Саме тоді й прокидавсь у мені той звір, і я міг наробити відтак казна-що. А може, й справді, хай буде так, як у мелодрамах: ми проведемо останній спільний вечір, останню ніч, а ранок хай навіки нас розлучає? Може, й справді в цьому є щось красиве й логічне, бо який смисл нам ставати ворогами? Мій звір знову розплющив очі: я сам собі брехав. Відверто й цинічно, хоч цією брехнею й намагався врятуватися. Ми знову поринули кожен у своє: і я, і вона, були холодні, мимовільні доторки нас не зігрівали. Не бажав думати, що має бути далі; здається, не хотіла думати про те й вона. Але вона поділила зі мною свій хліб, одже не до решти від мене відторгнулася, згодилася на цю спільну поїздку і спільний вечір, тим і надії мої не всі ще втрачені.
Автобус в’їжджав у Святошин, тут була й автостанція. Палали ліхтарі.
— Ти додому? — спитала вона, не дивлячись на мене.
Я почув запах осіннього листя. Прилетів вітер і приніс мені його, замішаного на бензиновому перегарі.
— Проведу тебе до гуртожитку, — сказав.
Ми сіли в міський автобус і поїхали Окружною дорогою. Слів не було, але поруч із нею було мені легше, хоч аж зовсім не затишніше. Бо між нею і мною уже сплелося немало пов’язаних ниток — ми обірвали їх тільки кілька.
Я взяв Тамарину руку, холодну й неживу — вона руки не відібрала.
— Тамаро, — сказав я з тугою. — Невже все так безнадійно?
Мовчала. Автобус впускав і випускав людей. Ми сиділи кожен у своїй оболоні, а обоє — в спільній. І не існувало нічого, окрім того світу. Були ми роз’єднані, але й сполучені однією печаллю. Бо все, здається, і справді було безнадійно…
Йшли дорогою до гуртожитку. Я чув, як дівчина дихала, так само дихали навколо жовті дерева. Ось вони, київські алеї, по яких ми хотіли поблукати. Але сумне наше блукання.
Я тримав її за руку, а тоді обійняв за плечі. Вона напружилась, однак руки моєї не скинула. Ми йшли, як ходили не раз і не двісті, і наші тіла випромінювали ті струми, що нас завжди хвилювали та єднали. Але зараз було по-інакшому. Зараз на нас була бляшана одежа і дув у вічі холодний продув.
— А тепер іди, — шепнула вона, коли ми, нарешті, зупинилися біля гуртожитку.
— Ні, — сказав я вперто. — Цей вечір і ніч мої. Розлучимося завтра.
— Навіщо це тобі?
— Маю на те право, — сказав так само вперто, бо таки не міг зараз з нею розлучитися. Вона це відчула. І згодилася мене пожаліти. Я це нутром відчув: таки зумів пробити її холодну, бляшану неприступність. Ні, я ні на що не сподівався, прагнув тільки одного — поки що не піти.
— Ти мене мучиш, Максе! — сказала вона. — Ну, зрозумій!
Я стояв на певній відстані від неї і тяжко дихав — мені бракувало в цьому холодному вечорі повітря. Дух осіннього листя забивав мені горло.
— Це ти повинна мене зрозуміти, — сказав я.
— Не можу сьогодні. Я хвора! — майже зойкнула вона.
— Я знаю, — сказав. — Прошу в тебе не тебе — подаруй мені тільки ніч.
— Ти божевільний!
— Ні, я маю на те право, — мій голос набирав загрозливих ноток. — Інакше… цілий вік шкодуватимеш…
Зирнула на мене перелякано — це говорив із мене мій звір. Вона це знала. Сльози потекли їй по обличчі, я прихилив її до себе і зціловував їх. По тому трохи загрубо відштовхнув її від себе.
— Іди по ключі…
Прийом було відпрацьовано: вона мала зайти до вестибюля і взяти в чергової ключі. Я мав зайти по тому. Показував студентського квитка і казав, що мені треба до хлопців з такої-то кімнати. А інколи й не показував квитка, а просто йшов, і не завжди мене перепиняли. Бо коли б ми зайшли разом, то чергова мене напевне не пропустила б. Та баба була відьма й затримала б мене із самого задоволення, що зробила парочці капость. Але зараз я ризикував. Тамара могла б зачинитися від мене — тоді не знаю, що було б. Навіть думати не хотів, бо тоді командував би не я, а мій звір. Звір же має власну логіку і знає власні закони, яким підлягає. Єдина моя надія — Тамара про мого звіра відала.
Я пройшов у гуртожиток щасливо. "Відьма" балакала по телефону, а це був єдиний момент, коли вона цілком утрачала пильність; певне, належала до того типу жінок, які не могли робити два діла. Я ж ішов сміливо, як до себе додому, а вона в цей час натхненно торохкотіла про якійсь кофточки-мофточки.
Проскочив кілька прольотів сходів і відчув, як у мене тахкоче серце. Але двері до Тамариної кімнати не були зачинені. Вона встигла переодягтись у халата й капці й була такою, якою б стала, коли б ми одружилися, тобто домашньою.
— Не знаю, що тобі приготувати на вечерю, — сказала вона, — в нас тут нічого нема.
— Чаю, — сказав я, звалюючись на стільця, бо це був мій останній подвиг на сьогодні — я відчув, що втома не просто чавить мені на голову, але й гнітить.
— Чай є, — сказала Тамара і всунула в мережу виделку електрочайника. Мені здалося, що вона примирилася з тим, що я залишуся на ніч. Але говорити нам не було про що, не зникала й відчуженість, обличчя її — ніби маска. Це її почварило, але мені від того легше не було.
Пив чай, наливаючись теплом, бо надто багато в мене сьогодні набралося холоду. Тамара так само пила чай, сидячи навпроти, і мені здалося, що трохи мене й побоюється. Це наповнило мене негарною втіхою — принаймні відступатися не збирався. Хай там що, а ми попрощаємося романтично, тобто так, як того хочеться мені.
— Коли приїжджає твоя сестра? — запитав я, хоч вона про те вже говорила.
— О дев’ятій ранку, поїздом.
— Піду від тебе о сьомій, влаштовує?
Вона промовчала. Ніхто з нас не відав, що буде далі. Я відчував легке збудження, яке давало мені змогу сяк-так триматися. І я сяк-так тримався, хоч день сьогодні випав неймовірно виснажливий.