— Дядьку, а може б, ви, замість бути наглядачем, сіли на якусь купу буряків — ви ж свідома людина?
Викладач побагровів і пішов геть, а потім почалось, як це буває: обговорення поведінки, і мої однокурсники залюбки виливали на мене власну жовч; я покаявся, вибачився, бо чекав неділі, бо хотів утекти, вирватись із полону цієї землі й нелюбої роботи, бо я ставав ніби звір у клітці, а мусив би бути слухняним виконавцем виданих мені й таким, як я, наказів, ще й понад вимогу дбати в ім’я похвали собі та користі ближнім; ні, коли наступної неділі я не звільнюся, не жбурну свою тугу і злість у пащу тим дванадцяти чи п’ятнадцяти кілометрам, що віддаляють мене від дівчини, я колись скажуся або нап’юся так, що сам себе не знайду в цьому закапелку. Отож я молив Бога, щоб у неділю пішов дощ, мені дощ уже був не страшний, аби тільки не гнали на роботу.
І тут доля мені всміхнулась, а може, навпаки, помстилася, адже їй так любо погратися з роз’ятреним, розтуженим і знавіснілим від любовної туги бевдзем, — дощ було послано в неділю під ранок, а вранці так розкішно плескотіло, що я засміявся, аж мої колеги подивилися на мене здивовано. Так, дощ був розкішний, льопав, тахкотів, чмакав, сякався, плювався, лив — чудовий був дощисько! Прийшов наш староста, загорнений в офіцерського плаща-намета (перед університетом був у армії, але його звідтіля списали через хворобу) і сповістив те, чого молив у Бога я, — вихідний!
У мене була стара чорна материна парасоля, яку вона мені всунула в останній момент (для села зійде!), і я, наче принц данський чи якийсь інший дивак, розгорнув її над головою і, не чекаючи сніданку, рушив у залитий водою світ, світ розкішних калюж і чмакотливого багна.
— Все, — сказав я вголос, зирнувши в небо з-під свого чорного дашка. — Можеш переставати, доще! Вже ніякий чорт мене з цієї дороги не заверне!
І дощ мене знову послухався, бо коли я пройшов кілометрів два-три, він почав сіятись, а тоді й ущухати. Я чимчикував під старою, чорною, материною парасолею з обліпленою багном узувачкою, з мокрими штаньми і співав своє улюблене: "Та-ма-ра-ра-ма-та, ма-ра-та-ра-та-ма!" — і мені здавалося, що вирвав, витяг себе, як вуж з линовища, із тих темних і занудних днів, ступав, по-ідіотському либлячись, бо вже був людиною, а не кріпаком, людиною, перед якою чудово стелиться оката від калюж дорога.
Коли ж увійшов до Макарова, дощ ущух, машини й вози розбивали й без того розбиту дорогу, всі тяглися на базар чи ярмарок, ніби теж, як і я, чудово знали, що цей дощ не на цілий день. Я хльопав по чорній тванюці, відскакував до парканів, коли проїжджала машина, щоб не зальопатись по вуха (все-таки до дівчини йшов!), і в мені грала музика, я не втомлювався проспівувати все те ж дівоче ім’я, бо воно було до біса музичне: оті "ра", і "ма", і "та", розсипане, як "ре", "мі", "фа"; так, чого доброго, думав я розбишкувато, в мене дар оперного співака проріжеться; отоді я й заспіваю вам, шановні пани-товариші, аж у вас барабанні перетинки тріснуть.
Я сів до автобуса, який мав провезти мене всього чотири кілометри до Житомирського шосе, і кондукторка в мене не взяла, а видерла плату, хоч я активно не бажав платити. Причини до такої економності в мене були серйозні, адже сьогодні я думав умовити Тамару поїхати до Києва, а на це треба грошей, хай і невеликих: два квитки туди й назад, а ще щось і поїсти. Але відьма є відьма — кондукторка позирала на мене з тією ж таки підозрою й ненавистю, ніби я й досі їздив без квитка, а коли зійшов, полегшено зітхнула, їй, певне, жахливо хотілося, щоб я заплатив ще раз. Я помахав їй рукою, і вона за склом аж плюнула спересердя.
— Щасливого тобі відьмування! — сказав я не вельми ґречно і вийшов на Бишівську дорогу.
— Тепер, Максе, ша! — сказав я вже сам собі. — Досить бравади, тепер спокій, тиша і порожня й самотня, як і ти, дорога!
І я рушив на ту дорогу, дощ знову мерхотів, я героїчно тримав над головою свою архаїчну парасолю, біля держака вгорі була дірка, отже я міг милуватися й на небо й перевіряти, чи йде дощ, а ще мені подобалося, що парасоля резонувала звук, коли я співав оте: "Та-ма-ра-ра-ма-та", — ноги в мене були допряма мокрі — це чудово: принаймні, бредучи, не треба вибирати сухіших місць. І от саме в цей час, коли я ще не позбувся своєї бравади, коли ще радів від того, що таки йду Бишівською дорогою, коли спочивав оком по залитих сивим серпанком полях, я, відставивши на мить парасолю з очей, раптом побачив, що навпроти, в глибині сірого киселю мірно коливається сіра, напіврозмита постать. Відкинув парасолю назад, поклавши її на плече, бо це вже було цікаво, коли взагалі в цьому світі ще не перевелося цікаве.
Ми зближувалися поволі, й чим ближче підходила постать, тим гулкіше билось у мене в грудях серце, бо я все більше й більше переконувався: був це той-таки чоловік, котрий тричі мені являвся у снах. Я не забобонний, скоріше навпаки, а коли б хтось розказав мені подібне, я просто з того посміявся б, як з брехні чи казки, і тим більше було моє зачудування, адже не помилився: був це той-таки чоловік, дивовижно мені знайомий, але зовсім не Анатоль Малецький і не Тевель Шустерман; його очі, звісно, не відсвічували моторошним вогнем, а на голові не срібні ріжки були, а лежала звичайнісінька, які носять на провінції, кепка. Ми здаля ще почали всміхатись одне одному, ніби й справді були хтозна-які приятелі.
— Де ти тут узявся? — спитав чоловік знайомим мені голосом.
— Підіймаю сільське господарство, — сказав я. — А ти?
— Це мої рідні місця, — сказав чоловік. — Хіба не знав?
— Якось призабулося, — мовив я ухильно. — Не боїшся йти на дощ?
— Не боюся, — показав зуби чоловік. — А ти в Людвинівку?
— Ну да, — сказав я.
Чоловік пильніше зирнув на мене, але не сказав нічого, тільки знову всміхнувся, і ми розійшлися; і я йшов, мучений нестримним бажанням озирнутися, і не втримався, й озирнувся, і побачив, що він також стоїть обернений до мене, і ми підняли на привітання один одному руки, і саме в цей час знову припустив дощ, і постать подорожнього покрилася ще більшим туманом, і я раптом розсердився на самого себе, адже, певне, в мене в голові шиз чи заскочили ролики за шарики: по-перше, нічого мені обертатися й дивитися тому чоловікові вслід, по-друге, в снах, коли я так чинив, він завжди зникав, по-третє, чому не може приснитися те, що має потім статися, по-четверте, я напевне раніше цього чоловіка бачив і, натужившись, міг би згадати, хто це такий, по-п’яте, я переконався, що це не Анатоль Мелецький і не Тевель Шустерман, по-шосте, чому маю віддавати стільки уваги якійсь елементарній зустрічі? Та все-таки ця зустріч напрочуд мене вразила, і я все-таки, йдучи дорогою, не міг не думати про те і не згадувати: ну, де я з ним зустрічався? Але всі мої зусилля виявилися марні — не міг я пригадати цього чоловіка, хоч убий. Тобто, я певне знав, що ми з ним зустрічалися, що він так само впізнав і мене, що ми з ним колись спілкувались, адже був упевнений, що я знаю: він із цих місць; та всі мої, якісь і справді ненормальні, зусилля не дали жодного результату: я не міг вставити його у власне минуле, не міг приєднати його обличчя й голосу до подій колишнього життя — мені аж голова заболіла від напруги, і я сплюнув сердито: хай йому грець! Адже в мене зараз куди більший інтерес: я йду дорогою у Людвинівку і через кілька годин зустрінуся зі своєю дівчиною, хай би тільки припинився цей дощ, хай би просвітліло небо, бо дівчата такий народ, що в дощ не витягнеш їх ні в яку мандрівку. Мене надила ця дорога, і, щоб врівноважитися, я знову заспівав, але з дурної цікавості не зміг утриматись і ще раз озирнувся. Цього разу все було, як треба, тобто чоловік з очей моїх зник, очевидно, сховався за одним із кущових острівців, якими поросли тутешні поля.