— Що таке людина духовна? — спитав хлопець.
— Та, яка пронизливо розуміє й бачить світ. Та, яка чітко розрізняє, де добро, а де зло й облуда, і яка ніколи не підмінить цих понять одне одним. Це людина, яка розуміє марність усіх принад, а честь ставить вище вигоди. Це людина шляхетних пристрастей і тонкої душі, котра не опускається до світової малості й ніколи не піддасться гордині. Зрозумів?
Ясна річ, що хлопець, не зрозумів, але відчув, що може зрозуміти. Від істоти відходило неземне світло, очі в неї були великі й сумні, і з них також точилося світло.
— Чому ти навістила мене? — спитав хлопець.
— Бо ти повернешся, — сказала істота.
— Повернуся куди? — спитав хлопець.
— Не куди, а до чого…
— До чого?
Але вона не відповіла — відпливла. І тоді йому вперше приснилися люди-манекени…
І йому приснилися люди-манекени, вони йшли вулицями, стояли у вітринах, люди-манекени сиділи в автах, летіли в літаках, сиділи на лавках, розкладалися, як звичайні, на жіночу й чоловічу стать, вони схилялися над столиками, лежали на канапах та ліжках у будинках з прозорими стінами (і я летів у космосі, а був то сон, сон); люди-манекени копали хмари, засівали їх зерном, і з хмар виростали напівпрозорі рослини; люди-манекени стояли біля станків, щось вантажили й розвантажували, носили колоди й палили вогонь (а я летів у космосі між зірок, пролітав відомі мені й невідомі сузір’я, бачив небесних зоряних звірів та героїв, які мовчки дивилися на мене). Люди-манекени їли морозиво, а може, тільки вдавали, поливали шлангами асфальт хмар, а десь там унизу, де спав хлопець, ішли дощі, торохкотіли по дахах, підвіконнях та піддашках, а навколо панувала рідка тьма, і в тій пітьмі вовтузилися постаті, в тій пітьмі плавали напіврозмиті обличчя і блукали костюми різних епох: без голів, рук та ніг — це були манекени-модельєри різних епох. І хлопець побачив велике світло, яке стулилось у гігантську кулю, й наблизився до неї — була то велика зала, схожа на грецький амфітеатр, і сиділи там фігури з воску, які найточніше відбивали образи знаменитих людей землі, вони схилили голови й підперли їх руками — думали (я ж летів у космосі, між зірок і обсипався їхнім пилом, я — бідна, маленька істота, хвора на гординю, що все-таки хотіла стати духовною людиною). Люди-манекени йшли юрбами, курили цигарки, тримали в руках течки, сумки та портфелі, люди-манекени заповнювали прозорі хмари-доми й розсідалися на стільцях. І хлопцеві раптом стало їх усіх неймовірно жаль, йому стало жаль і себе, бо він стояв перед жовтим дзеркалом і дивився на себе, а на нього із того дзеркала дивився таки манекен…
4
Щоб завершити цей розділ, хочу розповісти, як помер мій батько. Був тоді в десятому класі, коли від мачухи надійшла поштою листівка: батько лежить у лікарні, він у важкому стані й хоче мене побачити: лікарня № 7 на Солом’янці, терапія, палата № 30. Я поїхав на Солом’янку в той-таки день, похмурий, весняний, сніг уже розтав, дув пронизливий вогкий вітер. Я їхав восьмим трамваєм і думав, що останнім часом ніби й забув про батька. Власне, він ніколи не займав у мені багато місця, наші контакти принагідні, зустрічі спорадичні, а загалом, я вважав його людиною недалекою, хоча й не лихою, принаймні щодо мене. Вітчим мені тим більше батька замінити не міг, та й не мав такого бажання, отже, я законно міг вважати себе за типового безбатченка. Але безбатченком я не був — все-таки, коли бути чесним, батькову присутність я відчував, твердо знав, що він у цьому світі є, зрештою, ходив до нього на день народження, при зустрічах він цікавився моїм навчанням, а коли я сповіщав, що в мене немає жодної навіть поточної четвірки, а все п’ятірки, то його обличчя якось нерозумно розквітало, він розчулено кліпав очима й тихо, майже пошепки казав:
— Молодець! Молодець! Я гордий за тебе!
Я підсміювався з цієї його сентиментальності, бо мені таки чесно здавалося, що він мені приший кобилі хвіст. Ось про це я й думав, їдучи в торохтливій вісімці і дивлячись на сірі краєвиди, а швидше — звично вихоплюючи з тротуару зграбненькі дівочі постаті. Не відчував я й особливої тривоги, бо всі люди в цьому світі хворіють, і нічого особливого в тому нема.
Я зійшов і рушив шукати потрібну мені палату. Почав мжичити дощ, сіре повітря бовталося між білими корпусами, здавалося, що воно набивається в рота, ніби вата, й чавить горло.
Батька я не впізнав: переді мною лежала його тінь. Де поділася огрядність, воло біля шиї — обличчя неголене, зі щік витиналася сива щетина. Побачивши мене, він раптом заплакав:
— Ти прийшов, сину, ти прийшов! — сказав він.
— Таж прийшов, — сказав я. — Чого б мав не прийти?
— А я буду вмирати, сину, — сказав батько.
— Що ти таке кажеш?
— Вони від мене ховають, але я знаю. Як довідався, що я тут?
Я розповів.
— Вже давно її про це прошу, — мовив батько. — Я такий радий, що ти прийшов.
— Що у тебе?
— Болить мені усе… Кінчаєш школу?
— Кінчаю, — мовив я.
— Буде золота медаль?
— Обов’язково, — мовив я.
І знову побачив, що батькове обличчя, оте змучене, заросле обличчя засвітилося й стало горде.
— І підеш в інститут? — спитав він.
— В університет, — сказав я і побачив, що він аж задихнувся, так вразив його мій намір: очевидно, поняття університету було для нього фантастичне.
— Шкода, що я тебе не побачу студентом, — сказав він і делікатно погладив мені руку: очі його щасливо палали.
— Чого це не побачиш? — мовив я легковажно. — Тебе тут підлатають…
Але він нічого не відказав, тільки дивився на мене, і мені аж незручно стало від того розглядання.
— Побрий мене, Максе, — попросив він. — Я сам не можу.
Я взяв з його тумбочки електробритву й виголив йому щоки, бороду, підборіддя й піднісся. Вряди-годи його лице кривилося, очевидно терпів біль. Одеколоном він помазався сам.
— Зробили операцію, — сказав пошепки, відкинувшись утомлено після всіх маніпуляцій. — Розрізали, але нічого робити не стали… Я хочу тобі сказати одне, не знаю, чи так це тобі треба, але хочу… Я любив тебе, Максе, з усіх своїх дітей найбільше… Бо ти з них найбільше мій…
Замовк і заплющив очі. Я сидів біля нього по-своєму вражений і не знав, що казати.