Більше ми такого з Людкою не робили. Хтозна-чому, можливо, слідували Михайловій заповіді, що все недобре треба чинити тільки раз. Коли ж я зустрічався з Людкою у дворі, ми одне на одного не дивилися, ніби між нами нічого й не було. Зрештою, між нами нічого й не було, але й доброго почуття це чомусь у мене не залишило. Мені неприємно й досі про це згадувати теж хтозна-чому, адже я вперше, хай і по-дитячому, доступився таємниці жіночого єства, а це річ загалом природна й не може не хвилювати. Але, хоч не пішли ми далі дитячої гри, щось у тому епізоді очорнило мені тайну. Всяка таємниця чорна, коли п’єш із неї невчасно і коли відчиняєш її чужим ключем.
3
У школі я вчився чудово, пам’ять мав блискучу — був управний з усіх предметів. Власне, моє різке просування у відмінники почалося не зразу, а тільки з шостого класу — доти був як усі, і то, мабуть, тому, що вдома мене не вчили, а мої ровесники прийшли до першого класу здебільшого підготовлені: вміли читати й писати. Отож з’явилася спершу інерція відставання, а щоб побороти її, пішло чотири роки. Зрештою, вже в четвертому та п’ятому класах я був серед перших.
Чомусь запам’ятався один епізод, може, після того вчителі мене, як-то кажуть, і примітили, а може, так здається, адже й учителі, буває, створюють міт про того чи сього учня, а потім твердо у нього вірять.
Пам’ятаю, вчителька російської літератури викликала мене до дошки, задала питання, а Борис вистрілив мені в лоба з гумки, ще й ошкірився при цьому.
— Я не знаю, — сказав сердито.
— Що не знаєш? — спитала русачка.
— Уроку…
— Хіба це складно? — спитала русачка. — Ти читав вірш "Тучки небесные"?
— Хто його не читав? — сказав я.
Тоді вчителька пустилась у прозорі розумування, що, можливо, ми ще замалі, щоб тямити такі проникливі речі — (вона сказала: "про-ник-но-вен-ные", смакуючи кожен склад — всі русачки схильні до велемовності, а ще й вважають, що чинять нам, учням української школи, милість, викладаючи таку "вибрану" літературу, і відчувають просто щастя, коли потім котрийсь із нас іде на російську філологію).
— Да, — сказала русачка. — Вам ето єщьо слож-но. Ви єщьо дєті…
Тоді мене щось заїло. Я розсердився й розказав урок, а розсердився я тому, що вона погано про нас подумала, а ще мене заїло за її російську пиху — вже й тоді такі речі відчував, можливо, сприяла цьому моя негація до вітчима. Вчителька здивувалася й поставила мені четвірку.
— Ти добре знаєш урок, — сказала вона. — Чого ж відмовлявся відповідати?
— Бо я не вчив.
— Але ж ти розповів.
— Подумаєш, — сказав я, — велике діло "Тучки небесные". Це елементарно.
— Да? — спитала вчителька й подивилася на мене уважно.
— Хмари — це як життя людське, — сказав я. — Пливуть і зникають. Примітивна алегорія…
— Знаєш, що таке алегорія? — ще більше здивувалася вчителька.
Клас незвідь із чого засміявся. Але я був серйозний. Вчителька також.
— Сам до цього додумався? — спитала вона.
— Ясна річ, — сказав я. — Це елементарно.
Я вже тоді здобув собі словника іншомовних слів і задоволено зубрив звідтіля складні й химерні словечка, а що пам’ять мав добру, то й чимало їх засвоїв, а потім тим хизувався — це для мене був "шик".
— Запишіть тему нового уроку, — сказала русачка. — Художній та ідейний зміст вірша "Терек".
Я натяг на пальці гумку й пустив "снаряда" Борисові в потилицю. Той підскочив і завив.
— Хоч ти й вундеркінд, Макс, а нам заважаєш, — сказала вчителька. — Чи, може, скажеш, що й вірш "Терек" — елементарно.
— Ясна річ, — сказав я. — Хочете — розкажу.
Я мав одну звичку: любив читати підручники й хрестоматії наперед, тобто те, що ми ще мали вивчати.
— Ну, розкажи, коли такий мудрий.
Я встав, звів очі до стелі, закинув голову і чітко побачив перед собою той вірш. І прочитав його слово в слово, завиваючи десь так, як це любила чинити русачка, тобто увіч її перекривляв, але так делікатно, що клас це помічав, а русачка — ні. Клас задоволено похихикував, а вчителька була захоплена. Вона навіть гримнула кулаком по столі:
— Тіше, остолопи!
"Остолопи" радісно завмерли з розтуленими ротами.
— Отже, Терек — гірська річка, — сказав я. — А гірська річка скована камінням. Вона рветься, піниться, б’ється об скелі, але безсила їх зруйнувати. Камінь твердий, — сказав я, — а вода м’яка, але непомітно точить і валить те каміння. Тут алегорія і, по-моєму, цілком елементарна.
— Продовжуй, — сказала вчителька.
— Річка — це ніби людина, яка прагне волі. Закута з усіх боків, але повна руху й енергії. Вона — як народ, а каміння — як самодержавство, — майже урочисто сказав я.
Учителька дивилася на мене захоплено — я врізав, здається, таки незле. Клас замовк і теж затих. Хмільна, радість забивала мені груди — сам дивувався, що до такого додумався.
— Але боротися треба, — сказав я, улягаючи ідеологічним настановам підручника.
— Звідки ти все це знаєш? — спитала русачка. — Ми ж не проходили цього матеріалу.
— Чи учень знає тільки те, що проходили? — не без самозадоволення спитав я.
— Інтересно, — сказала вчителька. — Садісь!
Я сів червоний і гордий. Михайло мені підморгнув і наставив пальця: "Во!"
На перерві русачка підійшла до мене. Я стояв біля вікна в коридорі.
— Любиш читати книжки? — спитала вона.
Я хитнув.
— І любиш Лермонтова?
Лермонтов мені тоді й справді подобався, але в мені й досі горіла ураза за її російську пиху.
— Люблю Шевченка, — сказав я.
— Да? — звела розчаровано брову вчителька й подала кисло: — Ну што ж, ето тоже хорошій поет. Но слішком прост. Народний.
— А ви його читали? — гаряче спитав я, хоч сам тоді Шевченка знав п’яте на десяте.
— Конешно, — сказала вчителька. — Но русская література болєє ізящна.
— Англійская єщо болєє ізящна, — сказав я.
— Ти знаєш англійську літературу? — знову здивувалася вчителька. — Нуда, ти ж вундеркінд.
— Ніякий я не вундеркінд, — сердито сказав я, бо вже знав, що з її почину це словечко прилипне до мене, — зрештою, так воно й сталося: до кінця навчання мене прозивали Вундеркіндом. — Просто мені часом хочеться знати те, чого не знають інші.
— Це добре, — сказала вчителька. — Але не будь такий самовпевнений. Ти багато чого не знаєш.