— По-моєму, це ви безрукі, — сказав ображено Юрко Ворона. — Я роблю як слєдує!
Драбина хиталася біля стелі. Височенна драбина біля височезної стелі. І у стелю врізано люка, і люк той зачинено, і дядькам конче треба було в нього потрапити. І вони старалися, але поки що даремно, і сонце лилося потоком у вікна, і грали на підлозі сонячні калюжі. І проходили вряди-годи через залу якісь люди. Отак відчинять вхідні двері, гримнуть ними і йдуть мимо, розвертаючи до дядьків голови. І обличчя в цих людей — як маски, а може, в них немає облич, а тільки розгладжені площини без очей, носа та вуст. І всі вони перебредають через сонячні калюжі, прямкують до других дверей, щоб зникнути в них. А в одній із калюж знову зупиняється той із заячою губою, з благими очима і з ріденьким, приклеєним до лисини чубчиком на грушоподібній голові — дивиться на трьох дядьків, і очі його стають ще благіші, бо він цим трьом, може, й співчуває, а може, хоче допомогти їм та не зважується. І невідь-звідки і від чого з’являється в залі пилюка, яка сяє в сонячних стягах, між золотих отих риз, крутиться й грає разом із нерозвіяним димом, бо в зубах у Петі та Вовки Паразита знову куряться цигарки.
— Да, роботка в нас — не мйод! — сказав Вовка Паразит.
— Проходьте, гражданін, не мішайте! — мовив чоловічку Петя.
"Гражданін", однак, мов і не чув. Сяяв тільки до цих трьох благими очима і сумовито всміхався. Повільно хиталася біля високої стелі драбина. Три обличчя серйозно напружені, замурзані три обличчя під трьома кепками — три сірі маски.
— Підтримуй з-під низу! — каже Юрко.
— А ти лучче за вірьовку тягни! — огризається Вовка Паразит.
— Тримай ти, чорт забирай! — кричить Петя, і луна злякано б’ється об стіни, як пташка, котра залетіла в храм.
Чоловічок стоїть у сонячній калюжі, розтуливши рота, так же тужаться ці люди, так стараються, і так нічого в них не виходить. В чоловічка зморщується лоб, підводяться брови — так же вони тужаться, і так він їм співчува! А може, й не співчува, а чогось од них хоче? А може, хоче їм допомогти?
Розчиняються двері, входять нові люди і йдуть через залу. Йдуть і озираються на цих трьох. Але не зупиняються, бо поспішають сховатись у дверях навпроти. А коли проходять через сонячні калюжі на підлозі, сонце просвічує їх наскрізь, і мені здається, що вони або неживі, або голі. І йдуть вони голі й мертві, а коли проходять жінки, ті троє дядьків незмінно зупиняють драбину, повертаються і їдять очима тих голих жінок, і зуби їхні ошкірюються, але це зовсім не приносить їм веселощів, бо й вони також ніби не з цього світу, і також часом просвічуються, ніби мертві чи голі. І я все це бачу, а може, мені тільки уявляється? Дядьки недовго роздивляються жінок, бо вони таки заклопотані, бо їм таки треба приставити цю кляту драбину до стелі, власне, не до стелі, а до люка в ній, і вже раз їм це майже вдалося, але поставили близько до краю — шматок тиньку відірвався і з виляском плеснув об підлогу. Тоді ахнув вражено чоловічок із заячою губою і з благими очима. І пилюка тепер стоїть у залі синім маревом: пилюка, сонце і тютюновий дим.
Чоловічок підходить ближче до чоловіків.
— Чого ви тут крутитесь, гражданін? — кричить на нього Петя. — Про-хо-дітє!
Чоловічок із заячою губою хоче щось сказати. Розтулилися й затулилися вуста, збрижився лоб, підбилися брови, закліпали повіки.
— Ну, чо ви мішаєте нам работать? — каже сердито й Вовка Паразит.
— Це через нього ми й одбили ту глину! — каже понуро Петя. — Одчалівай!
— Я того… — каже чоловічок, і його заяча губа посмикується. — Ви мені вибачте… Але я того… Може, поможу?
Чоловічок дивиться на дядьків благими очима — дивак якийсь чи дурник? А може, з-за вугла мішком прибитий, недаремно у нього заяча губа.
— Я тобі як вумному об’ясняю, — сказав Вовка Паразит. — Через тебе ми ото глину одбили і нам буде наганяй, пойняв? Тож я тебе, як чіловєка, прошу — вшийся з глаз, бо так ушию, шо косточки розсипляться.
Миршавий чоловічок видимо злякався. Відступив і знову опинивсь у сонячній калюжі. Власне там, де вона досі була, бо тепер немає вже сонячних калюж — підлога покрита білим накипом глини. Чоловічок од того ще більше ніяковіє, адже виходить, що це через нього так тут накурено, й задкує до вхідних дверей, які саме в цей час відчинились, і у них увійшов чоловік-барило у гігантських штанях, таких широких, що в них улізли б не тільки троє цих робітничків, але й чоловічок із заячою губою. Здоровенний пузяка пер могутнє тіло із зовсім лисою голівкою, такою маленькою, як у бронтозавра, і зовсім без вóла, а навпаки — якоюсь аж рожевою, ніжною, ніби манекенною.
— Так, хлопці, — сказала та голівка. — Накурили й підлогу напудрили. Що ви тут робите?
Голос у чоловіка-барила був справді ніби з барила — сипкуватий, низький, справжній бас.
— Драбину ставимо, — сказав зніяковіло Петя. — Ніяк не попадем у точку.
— А ви попадіть у точку, попадіть, — прогув чоловік-барило. — І щоб не було тут мені нерашливості, ге ж!
— Все буде як у лампочці, начальник, — сказав підхлібно Вовка Паразит.
— А це шо за безобраззя? — показав на розсипаний на підлозі тиньк чоловік-барило.
— Іздєржка проізводства, — сказав підхлібно Вовка Паразит.
Чоловік-барило задер бронтозаврячу голівку до стелі.
— Да, директорша вас по голівці не погладить, — прогув він. — Нехарашо!
— Будем стараться, начальник, — сказав Петя.
— Старайтеся, — мовив барило. — І шоб не було мені нерашливості, пойняли?
Від дверей дивився благими очима чоловічок із заячою губою та з грушоподібною головою. На ньому — потріпаний піджачок, сорочка без краватки, застібнута на горішнього ґудзика, патинки із задертими носками, ніколи не чищені й потріскані.
— Давай, хлопці, ще раз, тільки акуратно! — сказав Петя. — Це все через тебе, Юрка. А ти, Вовка, знизу підтримуй. І не спішіть.
Двері після чоловіка-барила залишилися незачинені. В них уривався шум вулиці: авта, трамваю, мигали перехожі світлими чи барвистими латками — миг і нема! Ніби в калейдоскопі. Чоловічок із заячою губою навшпиньки підійшов до дверей і ретельно їх причинив. В той момент і сталося перше чудо цього дня: драбину поставили.