Червона Шапочка гнала самогон не з допомогою виварки, в яку заливалася бражка, у ту бражку ставився триніжок, на триніжок — миска, котра могла у виварку вільно влізти, зверху на виварку ставилася миска велика із холодною водою — ця миска була дистилізатором. Знизу виварка підігрівалася, пара осідала на дні великої миски з холодною водою і крапала в миску меншу, поставлену на триніжку, — ні, такий примітивний спосіб самогоноваріння годився для домашнього вжитку. Червона ж Шапочка, маючи державне сприяння з боку міліціонера Гомзина, правда, не офіційне, а нелегальне (до речі, різниця між цими поняттями завжди залишалася для Червоної Шапочки незбагненна), дозволила завести собі справжній куб поважної величини, який стояв у неї на кухні; принаймні так вважала моя мати, мені ж не випало ні разу переступити її порогу; до дітей Червона Шапочка ставилася з чималою засторогою, навіть бридливістю, особливо до хлопчаків, отже, її порогу, здається, ніколи не переступав жоден мужчина, признаюся, я сам відчував, що від неї відходять якісь античоловічі й антидитячі флюїди, бо коли опинявся близько неї, мене від неї аж відштовхувало… Так, от, як із рурки куба набігала перша півлітра самогонки, Червона Шапочка її відставляла, а коли з’являвся вдома в усій своїй, як писав колись Шевченко, "ослячій величі" Гомзин, покірливо вгиналася, притискаючи ту плящину до грудей, і малюсінькими крочками чалапала величезними капцями, бо мала ногу, як у поліського злодія, через веранду до дверей міліціонера Гомзина (таке мені розповів один із Карасиків, який ту сцену, як ближчий, ніж я, сусід, підглянув), делікатно стукала зігнутим чорним пальцем і отак смиренненько чекала. Міліціонер Гомзин той смиренний стукіт уже знав, через це рвучким рухом розчиняв двері й поставав у всій своїй, повторимо визначення Шевченка, "ослячій величі".
— Что, бабка? — питав голосно і владно, як імператор Петро Перший.
— Первачку вам принесла, щоб покушали, — солодко казала Червона Шапочка. — Самого, що не є, первого, шо не є, крепкого.
— Што-то слабінький твой первачок стал, бабка! — казав голосом імператора Петра Першого Гомзин і дивився на Червону Шапочку, з’їдаючи її поглядом.
— Ну, це вже не скажіть, це вже не скажіть! — солодко жебоніла Червона Шапочка. — Для вас я вже стараюся найлучченький. От, підпаліть, коли є сірничок.
Стара наливала в долоню трохи первачку (а може, Карасик брехав, що в долоню), а міліціонер Гомзин запалював сірника й підносив до налитої горілки. І вся долоня Червоної Шапочки спалахувала синім вогнем, і вони пильно придивлялися до того вогню, бо горіла самогонка таки справно, і таку пробу стверджував міліціонер Гомзин:
— Да, водочка, кажеца, подходящая!
На моє заперечення, що вогонь мав би обпалити долоню Червоної Шапочки, Карасик, котрий мені це оповів, викруглив і без того круглі оченята і сказав:
— Ти шо, не знаєш, шо вона відьма? Я сам бачив, як вона на мітлі літає. Хочеш, забожусь… Я навіть бачив, як вона з каструлею на голові ходила!
На відьму Червона Шапочка схожа була. Висока, худа, кощава, із темними пронизливими очима, з ротом, із якого визирали два зуби і який міг стягуватися ворочком, зі здоровенними ногами, на яких стриміли ще більші капці, ніби вони були для літання, як у казках, в отому незмінному прирослому до голови червоному капелюшку — вона часом мені снилась, але не в образі чарівної дівчинки з казки Перро, а в образі її бабусі, і мені видавалося, що то зовсім не вовк перебрався в бабусю, а була то справжня людожерка, яка могла не тільки Червону Шапочку, але й вовка заїсти. А що старі жінки часом вельми химерно чепуряться, то, перш ніж ковтнути свою любу внучку, вона здерла з неї червону шапочку й насадила на голову собі.
Ота чудна химерія часом крутилась у мене в голові, коли я бачив цю жінку. Та хоч була достатньо страшненька, виявляється, і вона мала свої страхи, принаймні виразно остерігалася своїх покупців, бо то були здебільшого околичні п’яниці, адже виготовляла вона горілку не тільки для них, а частіше для людей порядних, наприклад, для частих поминок, які траплялися в нашому домі… Так-от, щоб часом котрийсь п’яниця не посягнув на її честь, вона замовила у євангеліста Сухаря, щоб той у дверях вирізав їй кватирку, яка зачинялася б із середини, притому таку, щоб пляшку можна було б через неї просунути, а самому п’яниці влізти — ні. Євангеліст Сухар, коли те робив, спробував її навчити чесного життя, як оповів мені один із Карасиків, той самий, що вважав Червону Шапочку відьмою і саме через те не спускав із неї ока, але вона заявила євангелістові Сухарю, що чеснішої за неї жінки і в світі нема, що от держава гонить і продає горілку і її за це нечесною не вважають; що та держава бореться із самогоноварінням не тому, що хоче, аби люди не пили, а через конкуренцію, а вона, женучи самогонку, на її думку, добро чинить, бо горілка в неї найкраща, карболки й тютюну вона до неї не домішує, хоч і могла б, іще жоден покупець на її продукт не скаржився, навіть той чортяка, — вона махнула в бік дверей міліціонера Гомзина, — а це вже такий контроль, що вже й контроль; а продає вона дешевше, ніж казьонка; а що там верзуть про всякі сивушні олійки, то вона купує в аптеці таблетки активованого вугілля і горілку від тих поганих олійок вичищає. Він, євангеліст Сухар, щось тут трошки недокумекує, бо коли хтось робить на горілчаному заводі, із залізною логікою сказала Червона Шапочка, то він через те, шо там робить, тоже безчесний?
— Хе-хе! Я вам своєї горілочки не нав’язую, хочете — пийте, не хочете — не пийте, — мовила Червона Шапочка, — а моєї честі не чіпайте, бо вона, як моя горілочка, чиста, а горілочка в мене не сивуха, а мов сльоза. От!
І євангеліст Сухар її честі більше не зачіпав; вирізав кватирку, узяв за те плату й пішов додому цілком присоромлений, як вважала, очевидно, та рішуча праведниця. Казав Карасик, що двері в неї зачиняються на три замки і два важкі засуви, і вона, перш ніж вийти з хати, відчиняла кватирку, визирала через неї, чи нікого на веранді нема, і тільки тоді виходила.
Мала Червона Шапочка й подруг, яких було п’ятеро, — все старі жінки: одна худа, одна товста, одна висока, одна низька, а п’ята без одного ока і з чорною перев’язкою, наче морський розбійник. Із них тільки оця остання була з околиці, решта приходили з міста. З’являлися вони регулярно раз на тиждень, у неділю, десь так о третій годині, приходили завжди поодинці. Ота, що без ока, була особа героїчна, її чоловіка повісили німці, прізвище його було Степанчук. Видав його німцям сусід Ковальский, який став поліцаєм — і то, кажуть, для того, щоб помститися Степанчукові, бо вони вели довголітню непримиренну війну за клаптика городу, який так і не змогли поділити. Ока Степанчучка позбулася в тих-таки городних баталіях, його виштрикнула пальцем Ковальська, яка дуже вже темпераментно ним тицькала, доказуючи, що латка городу належить таки їм, а не Степанчукам. По смерті Степанчука Ковальський забрав латку землі собі, і Степанчучка не могла й писнути супроти того. По війні Ковальські майнули в Німеччину, де за ними загубився слід, а латку городу знову захопила Степанчучка, отже, хоч ціною пожертви чоловіка, свого вона таки доп’яла. Рішуче відмовилася вставляти собі скляне око, а ходила з чорною перев’язкою та круглою накривкою на оці й усім та скрізь оповідала, що її чоловік був партизан, що він виготовляв листівки і завзято боровся проти німців і що око їй виколов багнетом німець, бо вона також виготовляла листівки і завзято боролася проти німців. І хоч сусіди чудово знали, як все було насправді, ніхто Степанчучку на чисту воду не виводив, — хай собі баба казиться, як хоче. Вже в пізнішому часі вчительки водили до неї дітей, і Степанчучка показувала їм льох, де раніше тримали свиней, і розказувала, що саме там стояв друкарський верстат, і саме там вони з чоловіком друкували листівки. Решту жінок я знав недостатньо, отож описувати їх утримаюсь.