Колапс IV.
Кущ бузку
Уже не раз зарікався спати після обіду у вихідні; зрештою, так само у всі відведені на відпустку дні, тобто саме в ті, коли людина могла та й мала б відчувати волю від роботи, адже робота недаремно має один корінь зі словом "робот", тобто коли заряджений на необхідне функціонування, адже ніколи я в роботу душі не вкладав. Але саме в оті дні звільнення ніби провисаєш у повітрі, а обід жінка залишає поживний та й до смаку мені, тож я, хоча й беру, як це звик, книжку до рук, відчуваю обважніння, окрім того, спить мала дитина — я все-таки послухався батьків і пустив у цей світ істоту жіночої статі; все у хаті стає сонне й тихе; жінчин хлопець чи в школі, чи десь надворі. Дружина сідає, щоб не заважати мені, на кухні й тихо шиє, мотає голкою й махає, і, хоча не бачу її, мене все одно заколисує цей рух, а голка тягне білого, чи жовтого, чи сірого, чи червоного хвоста, і мені невідь-чому здається, що ці хвости, як розпущені струни гітари; очі важкішають, а в голові з’являється химерна порожнеча, навіть легенько гуде, і мені уявляється, що рушаю й беззвучно плаваю по сонному простору, який залишається сірявим, з перламутровим вилиском етером; незримі й дивні струми повітря обточують мене — тоді ввижаються обличчя, котрих не бачив багато років, хоча для чого вони мені, а я їм; зрештою, сни завжди будуються на законах абсурду. Можливо, це мої однокласники, розгублені тепер по світу, можливо, вуличні приятелі; найпевніше, коли б зустрів їх, то навряд чи й пізнав, та й вони мене. Все-таки борюся зі сном, роздираю повіки й бачу стелажі, на яких любі мої книжки. Але дивна річ сталася останнім часом із тими стелажами та книжками — я ніби перестаю їх любити, тобто вони все рідше й рідше гукають, щоб узяти ту чи іншу до рук, а кожен, хто любить книжку, знає: коли перестають гукати, то ніби також засинають, і той тонкий зв’язок, який існує між книжкою та її господарем, ота тонка нитка, одна із безлічі в цьому світі, що лучить нас зі світом милих речей чи істот, стає тоншою за павутину або й зовсім розчиняється у сірому перламутровому повітрі. Може, тому, останнім часом купую все менше й менше книжок, хіба потрібні для роботи, а що працюю тепер у музеї, котрий прославляє минулу війну, то нові книги здебільшого на цю тему: про розвідників чи шпигунів, спогади генералів, здебільшого в записах, бо де їм, бідолахам, навчитися писати. Часом мені стає дивно, що саме така література почала збиратися в мене вдома побіч із тією, вишуканою й прекрасною, яка підносила мого духа й вивищувала його, але так сталося несамохіть, бо мушу насичувати екскурсії, які веду, якимись свіжими фактами, отож підстібнутий нашим ентузіастичним директором, для якого минула війна якась панацея з панацей, біжу в книгарню й купую ту чи іншу дурню, від якої мене нудить, бо істерія, здійнята навколо тієї війни, уже давно переросла здорового глузда; радіо про ту війну терендить зранку до ночі, а може, й уночі, і мене закономірно пробирає підозра, що коли навколо здійнято стільки галасу, та ще й істерично-запопадливого, щось тут не гаразд, і я починаю тихо думати, не ділячись такими думками ні з ким: а чи не є ота війна соломинкою для великих імітаторів, якою вони хочуть врятуватися, бо таки топляться, топляться; і мені стає радісно, що вони топляться, і хочеться сказати про те численним екскурсантам, яких наганяють до нашого музею: не вірте тим брехням, війна була нещастям, а не торжеством духу великих імітаторів. Але губа моя на замку, а очі сонні, я навіть помітив, що ледве не засинаю, оповідаючи про подвиги тих і тих, бо все це наливає мене сірою водою безпросвітньої нудьги. Отож виходило, що книги про ту бійню я хоча й купував, але не прочитав жодної; а в моїй схильній до засинання душі вже давно ворушиться черв’ячок, який сипить беззубим ротом: "Ну чому, ну чому ти приліпився до цього ідіотського музею, який наче рахітичний скелет великих імітаторів, ну чого не знайдеш собі діла, яке б тебе хоч трохи захопило?" Так говорило моє сумління, але сили вистачало хіба на те, щоб не заснути, коли я вів лекції, коли дивився на важкі, тупі, ніби навмисно карикатурно виліплені фізіономії ветеранів, на їхні цяцьки на грудях, більшість з яких були фальшиві, тобто куплені на базарі, коли слухав їхню тупу мову, бо словника мали не більше ста слів, коли дивився в їхні мертві очі; якийсь дивний слизький жах охоплював тоді душу, і мені здавалося, що коли не зважуся на щось, коли не вирвуся з цієї істерично розбризканої каші, то колись замість того, щоб оповісти про великі подвиги батьків наших і дідів, котрі врятували нас від чуми (щоб принести іншого типу чуму, шепотів мій черв’ячок), я стану перед публікою, котра дивиться на мене не менш сонними оченятами, як я на них, і завию, як вовк, а відтак звісно куди мене відвезуть. Ось чому, коли звільнявся від тієї роботи, у вихідні та відпустки, я не оновлювався, не брався за щось любе мені, не читав чудових, розкішних книжок, коли кожне речення — ніби стільник із медом, а поринав у сонні хвилі квартири, якщо спить і дитина, бо коли вона не спить, то жінка відсилає мене покатати її в колясочці. І я тупо везу ту колясочку, а дитина мирно сидить, бо напрочуд спокійна, і тільки коли влюриться, розкриває коробочку і починає якось дивно ревти. І я кидаюся до кулька із запасними трусиками й колготочками і швидко все залагоджую, відтак у парку, де кругова алея, безконечно їжджу і їжджу, ходячи по колу, як кінь, прив’язаний до коловорота. І в душі з’являється ще один солончак, холодний, лискучий, який долучається до інших, уже утворених раніше, і я часом спиняюся перед виходом у парк і посилаю погляда у глибину затарасованої машинами вулиці, хоч добре знаю, що вона не вельми й довга та й куди веде, а веде до того-таки музею, де вариться каша, з якої сплітають щоденно соломинку для великих імітаторів.
Інколи отямлююся і резонно запитую себе: "А чого, зрештою, кажуся? Чому тримаюсь, як воша кожуха, цього музею, де експонати мені бридкі: зброя, колажі, фотокартки, документи, фізіономії тих, кого тут хочуть увічнити? Чому не знайду місця спокійнішого, коли вже йдеться про музеї, ну, хоч би зайнятись археологією, де можна віддатися виключно науковим проблемам? Чому не вразитися чимось таким, що мене б непомірно захопило?" Але річ у тім, що часом мені здається: щось у мені є навіки зламане, те, що не дозволяє мати захоплення, адже навіть любовне запаморочення із "відьмочкою" не розтопило моєї замерзлості й холоду. Можливо, думаю я, причина в тому, що ота долинка із джерелом, струмком, осокорами зникла не тільки з реальності, але й з моєї душі, бо осокори мої зрізані, джерело засохло, а "мило", щоб змити із себе сірий порох, також давно не існує. Отоді й приходить у душу жах, жах, який має слизьке тіло, розплющену голову і роздвоєного язичка, повного отрути. Зрештою, часом думається мені, можна й не ускладнювати існування: віддавати належно роботі те, що мушу, отже, на роботі перетворитись у робота, а вдома знаходити милі душі іграшки, хоч би поринання у безмежний світ книг, адже стільки їх є дивовижних і чудових! Але книги таки й справді переставали мене вабити, хоч міг би простягти руку, відсунути скло полиці, виловити корінця і поринути в солодкі хвилі. Та коли це чиню, мене повільно починає колисати, безтілесного й роздутого, ніби куля, а очі звужуються, стають півприплющені, я ніби опиняюся на космічному кораблі в стані невагомості, отож чи не краще скластись, як складається дитяча розкладна книжка, а це значить торкнутися головою подушки; перед очима ще ряботять літери з розгорнутих сторінок, на яких зафіксовано стільки подій і карколомних ситуацій. Натужно дивлюся на рябе плетиво, літери розповзаються, наче жучки, сонне повітря омиває голову, за стіною сидить мирна й спокійна дружина, матиляє й матиляє голкою, — в’ється нитка, і мені раптом хочеться, щоб ця нитка напнулась, як струна, і щоб дружина вдарила по ній енергійними пальцями. Тоді з’явився б звук, якого прагну почути, який часом і оживає в мені й живе десь на дні, але так далеко, що ледве розрізняю видива, що там проявляються. А видиво одне і те ж: місто мого дитинства і юності, в якому не був відтоді, як повмирали батьки, спершу батько, а дуже швидко по ньому й мати, відійшли у світ незбагненний, якщо й справді те, куди вони відійшли, світ; відійшли спокійно, добре знаючи, куди йдуть і не роблячи з цього трагедії, і щось там, у тому місті мого дитинства та юності, турбує мене, бо чогось не розумію, чогось не можу збагнути конче важливого й мені необхідного. Не тямлю, навіщо все це, можливо, тому, що в мені до кінця не загасло оте "небажання спати", зрештою, можна було б піти до приятелів, перехилити з ними чарку-другу, крутиться та ж таки нитка, що і в руках дружини, але тоді знаю, що буде. Тоді сонна тиша квартири вибухне, як начинений динамітом склад, і та сонна нитка на кухні порветься, і в жінки моєї стане лихе обличчя (о, як давно минули ті часи, коли ми сокровенно проводили інтимні вечори при пляшці доброго вина!), голос деренчатиме, бо він завжди в неї деренчить, коли невдоволиться й вимовляє мені, а все тому, що я витратив зайві копійки, а вона не працює, бо дитина мала, а нас на мою зарплатню мусить існувати четверо; цей голос деренчатиме навіть тоді, коли я не протрачуся, а мене вгостять, але досить людині ступити на цю стежку (компаній, випивок, товариства), то вона покотиться, як по льоду. Отож мушу забути компанії, випивки, товариства, а таки сидіти вдома, бо можу бути потрібний при нагляді за дитиною, а коли та засинає, маю і собі прилягти, а отже, заснути, тоді на кухні знову пов’ється спокійна нитка і витиметься, витиметься, як мій сон і думки перед ним. Отож ніде дітися, міркую цілком резонно я, і книга випадає з моїх ослаблих рук на груди; можу за неї не турбуватися, бо за кілька хвиль, як пущу по хаті солодке й пружне хропіння, з кухні безшумно випливе розповніла, як і я, дружина, в неї добре обличчя й мирні очі, вона подивиться на мене вдоволено чи невдоволено, хто це вгадає, зніме із грудей тягаря непрочитаних історій і віднесе на полицю, де поставить зовсім не на тому місці, де книзі належить бути, і мені здасться уві сні, що наді мною мигне голубий птах, як маєво солодкої мрії, і це буде зовсім не "відьмочка", якою марив, бо та давно розчинилась у просторі, як грудка цукру в окропі, ані хтось інший із живого світу, а те, що в мені ніяк не може вмерти: надія піднятися над цим світом і подивитися на нього мудрим оком. Отож мені не обов’язково розплющуватися, коли з моїх повік злітає голубий птах, він собі полетить, а я плаватиму, як осінній листок у бочці із застояною водою, сторожко обмацуючи вкриті пліснявою краї тієї діжки…