Дивлюся на сестру здивовано. Глибоко в грудях тенькнула та вчорашня струна, коли опинився сам на сам на тому залюдненому асфальті, коли став наче вкопаний і не знав, куди йти. Юрба омивала мене, як вода припнутого човна; я знав, що прив’язь надто нетривка, щоб утриматися мені серед такої бистротічної води.
Сестра ж спокійна. Вся аж світиться на цьому залитому сонцем дворику, вся наче з піни тієї сліпучо-білої; я понурююсь і знову ловлю пальцями неслухняну гумку — мені таки вдається схопити її й натягти.
— Дядьку, дядьку, а мені тато ружжо купить! — хвалиться хлопчик, смикаючи мене за полу піджака. Дівчинка заклала пальця в рота й уважно стежить за моїми маніпуляціями.
— Оксано, пальця відкусиш! — накрикує сестра. — Дадуть їм нормальну квартиру, — повертається вона до мене, — і житимуть як люди.
— В тому-то й річ, що вони не хочуть нової квартири, — повільно кажу я, зв’язуючи порвані кінці гумки.
— Звикнуть! — смішкує білозубо сестра і завзято тре на пральній дошці хлопчачі штанці. Деркоче по залізі ґудзик; собака плямкнув губами, зловивши зіваху-муху, а курка знову підійшла до столика і, лукаво схиливши набік чубату голову, почала зазирати до виставлених каструль.
Мені в душі ніби й злагідніло. Той вчорашній занепад, подумав я, був дочасний: ясне навколо сонце і спокійно дивиться на мене сестра. Захотілося повірити їй, що йдеться про якісь вельми незначні речі, а може, й дурниці.
— Узяла б батьків до себе, за дітьми доглянули б, — каже сестра діловито, — але в нас тільки півхати — і самим ніде повернутись.
Викручує штанці й кидає їх до алюмінієвої миски, а я думаю про ті дві кімнатки, в яких жив нещодавно сам. По них ходить тепер уже чужа жінка з надто знайомим мені обличчям, у неї в руках вогка ганчірка, і вона спрагло визирає, чи не сіла де часом на меблю пилюка.
Побачив і той інший двір, якого може вже через місяць-два не бути: три клени коло двору — вони також уже рушили в світ і йдуть, мов мандрівники, вишня, величезний кущ бузку, яблуня, як оця сестрина, тільки ширша й пишніша, зруйновані стіни світять трухлявим деревом, а дворик закиданий битою цеглою.
Розстебнув коміра. Був наче водяний — сонце випалювало мене, і я помалу зникав. Не мав слів, щоб усе пояснити: тенькання болющої струни, два звірі, що звалили були мене вчора; не можу розповісти про ту пивницю з червоними обличчями, котрі світились, як ліхтарі на карнавалі, відбиті у кривих дзеркалах. Біля ротів плавали гранчасті склянки, тютюновий дим покрив їхні очі; у пивниці не було даху, тож над головою світилися великі, також червонуваті зірки, непомірно роздуті й фальшиві; одна із них зірвалася й прокреслила сиву дугу: світло тієї дуги залишилося на денцях моїх очей. Я ж сидів на круглому пластмасовому стільці й боявся рухнутися — щось у мені росло й розсипалося, наче пісок. Тоді я також був водяний, і пив воду, і зникав у тій воді. Цигарки між зубів червонолицих чоловіків тремтіли, як і ті зорі, непомірно роздуті й фальшиві: криваві ротики, що наближалися до мого оголеного тіла, щоб присмоктатися до нього…
Знову дивився туди, углибину. Сад розтрощений, наче хтось розбомбив його: подерта кора, розщеплене дерево, біле й безкровне, гілки з прив’ялим цвітом, порвані нитки хмелю й дикого винограду біля зламаної й потовченої альтанки. Червонолиці чоловіки з цигарками між зубів ходили від дерева до дерева і ламали їх, наче сірники…
— Дядьку, дядьку! — кричав мені на вухо хлопчик. — А буде літо, то я в сажавці купатимусь…
— Це батько йому пообіцяв, — каже мирно сестра, змахуючи з лоба краплини поту. — Так його тягне до тієї води, як каченя… А щодо батьківської хати, — вона дивиться на мене спокійними синіми, повними сонця очима, — то вона ні тобі, ні мені не потрібна.
Мала цілковиту рацію і ясну логіку. Була налита сонцем, заклопотана біля дітей, чоловіка, своєї, хай і півхати — чого ж я сентиментально кисну? Чому не переходить мені її логіка й рація?..
І знову йду через квітучий сад. Сонце світить просто в обличчя, і я хочу перейнятися резонами своєї ясноокої сестри. Хочу обдурити себе, що йдеться про малі й малозначущі речі, адже все старе має руйнуватися, а нове виростати. Може, мій настрій і є закономірним руйнуванням у мені того старого?
Отже, все нормально, я віддав належне одному зі шаблонових сентиментів, а мій лихий настрій не більше, як результат учорашнього перепою.
Пробую навіть мугикати, пробую мружити на сонці очі, пробую милуватися з квітучого саду, але оте зайве, що з’явилось у мені, не зникає — хворий клаптик землі, покритий сіллю. Цю сіль відчуваю на вустах і на серці, ця сіль розпливається мені в роті; ні, вчора я таки перепив.
Рука моя знову прямкує до кишені, впливає в темну печеру й плаває там, щоб знайти вчорашнього листа. Він помнутий і потертий. І я зі злісним задоволенням рву його на маленькі клаптики. Рву й пускаю в повітря зовсім так само, як рвуть і пускають у повітря свій цвіт оці білі яблуні.
Думаю, що коли в душі зникає щось старе — це не тільки смуток, а й радість, бо й смерть у цьому світі — не тільки біль і розпач, але й звільнення. Щось подібне відчував, коли розійшовся з жінкою, — все в мені плакало, а в глибині душі відчувалася лиха радість. А може, й не лиха, може, радість звільнення?
І я раптом збагнув, що саме так людина вмирає. Рве в собі нитки, яких нав’язано за життя і якими припнута до землі, як прив’язали до землі Гулівера ліліпути. Ліліпути — це дні наші минулі, тіні, які навіщось хапаються за нас, лізуть по нас, залазять у душу, в серце, голову, нутро, хоч вони мертві й ніщо.
Озираюся навкруги, і мені раптом хочеться з цього світу втекти. Втекти від себе, роботи своєї, квартири, родичів, міста, дороги, яблунь, батьківської хати, і десь у глибині того ніщо лягти на білій спечній землі, на солончаку, іскристому та мулькому, і хай до мене підповзає мусянжеве створіння з картини Босха. Хай буду я приклеєний до солончака, хай волосся моє запустить у нього коріння, і хай іскриться і грає, висяюється довкола мене сіль.
Стою біля дороги, по якій потоком летять авта, обдають мене їдкими хмарами перегару зі своїх випускних труб і байдуже блимають оком лобових шиб — мені навіть здається, що вже ніколи не перейти дороги, за якою новий путівець, порожній, білий і безлюдний, путівець до батьківської хати, яку немилосердно руйнують червонолиці чоловіки і яка поступово перетворюється на порох землі. І я, маленька людина цього світу, котра почала втечу від себе, відчуваю в собі радісний розпач, бо ще одну святу павутину-нитку, що в’яже мене до цього світу, мушу обірвати. А раз так, пускаю в себе часточку власної смерті.