Але їм щось бракує, щось у них у житті негаразд. Зрештою, недаремно виявляє до них інтерес саме мій брат. Недаремно покинув він свою родину, новорічне свято і кинувся в негоду сюди: тут на нього сподівалися принаймні двоє. Що вдіє він цим людям? Хіба принесе їм свою усмішку, ту, до якої лишилися байдужі бабця і старша Сиротюкова сестра, і скаже теплим голосом із рокітливими нотками кілька заспокійливих слів, як ото сказав їх бабці. Чи досить того Сиротюкам, щоб упевнено й задоволено вступити в новий рік, чи досить цього, щоб хоч в одного на лиці зникла печальна стума, на яку вони хворіють, а натомість засвітилася усмішка? Я принаймні був у цьому малесенькому світі зайвий. Ці люди відразу те відчули; очевидно, братові треба було явитися сюди самому. Я ж завжди і всюди викликаю в людей небажані асоціації, отже, моя місія — відійти в тінь і хіба що спостерігати. Може, ці люди потребують якоїсь особливої, душевної, тонкої допомоги, але надавати її не мені. Моє місце — "нора", вирита у стосах книжок, бо світ сущий навряд чи я коли зрозумію.
11
У передпокій вивалили з галасом діти. Скільки їх: один, два, три, п’ять, за ними вийшов одягнений Сиротюк, він сильно налягав на ногу, а на вустах цвіла квола, я б сказав, місячна усмішка. Видибала бабця й обнишпорила передпокій вивідчими оченятами.
— А де Галя? — цвіркнула вона й подивилася на мене так, ніби я їй ту Галю вкрав.
— Вона що, пішла з тим? — різко спитала.
— А вона не вдома? — кисло спитав Сиротюк.
— Нема її вдома, — сказала бабця. — Там тільки бурмило.
Із хати захарчало, "бурмило" посилав нам останнє повіншування.
Я рвонувся до дверей, щоб вийти звідси першим, принаймні дам знати тим двом, що час їхньої усамітненості закінчився. Але я спинився як укопаний: брат із Галею в передухідді цілувалися. Вони розскочилися на рип завіс, і Галя шмигнула повз мене в розчинені двері, як кішка.
— Де ти була? — почувся верескливий голос бабці.
— Тихо, бабцю, бурмило почує, — сказав голос старшої сестри.
У розчинені двері з ґелґотом повалили діти, ніби отара овець, а за ними з тонкою місячною усмішкою виступив, накульгуючи, пастух — Сиротюк.
— Коли не засипало стежок, підемо до лісу, — сказав він…
Сьогодні — день несподіванок. Прийшли ми сюди в завірюху, гнані й підстьобувані вітром, тоді й не помітили, що до самих будинків підступав сосновий ліс, надто пригиналися й ховали обличчя. За час, доки були в приміщенні, вітер устиг нагулятися, сніг припинився, повітря спрозоріло, сповнилося скляних куль заморожених вогнів — ліхтарі й світло вікон. Вдарив легкий морозець, і діти з галасом розсипалися довкола нас, топчучись і валючись у сніг.
— Ану, перестаньте! — крикнув Сиротюк, і діти напрочуд швидко його послухалися.
— Тут погуляємо чи в лісі? — спитав він.
— У лісі! — крикнула замотана в шарфи команда.
— Це все мої племінники, — сказав Сиротюк, а отой вирластий — то мій.
— Без жінки приїхав? — спитав брат.
— Вона моїх родичів не любить, — протягло мовив Сиротюк. — Каже: вони якісь такі. А які вони такі: люди як люди!
"Дивно, — подумав я. — І мені здалося, що вони "якісь такі"".
— Люди як люди, — говорив Сиротюк. — Не зовсім щасливі, але й не зовсім нещасні. Нікому ніякого зла не чинять — живуть. Ходять, як усі, на роботу, не багатші інших і не бідніші. Одне в них погано: до книжки байдужі. Я коли приїжджаю сюди, жодної книжки не беру: чи діти подеруть, чи бабця.
— Але й жінка твоя не любить книжок, — сказав брат.
— Не любить. Однак не рве. Знає принаймні, що вони грошей коштують..
Говорив усе те сумовитим голосом. Ми увійшли під сосни, густо засипані снігом, під деревами наст був ще неглибокий, і діти з галасом розсипалися по лісі, взялися ліпити сніжки, і довкола нас почали літати білі клубки. Світло ліхтарів уже сюди не сягало, але від снігу весь ліс наповнився сріблястим світлом, мерехтливим, холодним, — все аж сяяло первісною чистотою. Я згадав давнього, ще юнацького вірша про запах першого снігу, про те, що від нього все стає молоде, — це було помічено точно: і тут, у цьому приміському лісі, пахло свіжим озонистим духом, трохи хвоєю, трохи мокрою землею, хоч земля була схована під білим укривалом. Діти з галасом помчались у глибину, і я побачив раптом Сиротюкове обличчя: бліде, залите міражним світлом, з місячною усмішкою, якесь чудне, майже неживе обличчя, лице людини, яка не зігріла на цій землі місця, людини, на плечі якої падають і падають непередбачені злопригоди, людини, яка, здається, вже ставиться до тих злопригод стоїчно, а в душі якої загніздився перший сумнів. Його вже треба було від того сумніву рятувати, він сам бажав од нього порятуватися, але власної сили на те не було досить, отож і гукнув він мого брата, і брат мій примчався у ці Біличі, до цього приміського лісу, адже це покликання в нього — співчувати.
— Придивися, Анатолію, до цього світу, — раптом заговорив брат. — Придивися до цих дерев — веселі вони. Придивися до цього снігу — ясний він, придивися до цих сосон — радіють вони!
Це був добре знайомий мені голос. Голос, який утішав і розраджував. Голос, який ненав’язливо навчав.
— Я втомився придивлятися до світу, — сказав Сиротюк.
З-за засипаних кущів одне за одним вивалилися діти.
Вони щось закричали й заволали, оточивши нас.
— Тихше ви! — крикнув брат. — Говоріть хтось один.
— Там вогнище! — сказав найстарший із хлопчаків, очі його світилися. — Люди танцюють.
— Де?
— А там! Танцюють і палять вогнище.
Ми подерлися прямо через кущі, стріпуючи з гілля сніг і обсипаючись ним; ми вивалилися, як білі ведмеді з ведмежатами на лісову галявину. Тут і справді надривався магнітофон, стоячи в снігу, тут і справді палало вогнище, пожираючи хмиз, кілька пар кружляло, а кілька щось їло біля імпровізованого столика з грубої колоди.
— З Новим роком! — гукнули нам ці веселі люди.
— З Новим роком, — відгукнувся брат. — Можна з вами потанцювати?
— Не можна, а треба, — відгукнулася одна із пар.
Мій брат підійшов до якоїсь жінки, кругленької й низької, вклонився їй і подав руку. І та мала, низька, натоптувата раптом розцвіла, і її обличчя стало як червоний місяць, і вона темпераментно кинулися вигинатися й посмикуватися, а біля неї вигинався й посмикувався мій брат.