— Десь він там у родичів, — сказав брат, роздягаючись. — Прислав листа, притому такого відчайного…
— А чи присилає він невідчайні листи? — спитав я.
— Людина пише відчайні листи, коли потребує підтримки, — по-філософському зауважив брат. — А Сиротюк…
— Потребує підтримки майже завжди, — докінчив я. — Але чому роль отця-сповідника випала тобі?
Брат зняв окуляри, його малі, каправі оченята закліпали.
— Це легко пояснити, — мовив напрочуд добродушно. — Я завжди на його розпачливі листи відгукувався.
Брат приїхав нерано, було вже близько четвертої. Наступного дня він має вже бути на роботі; брат мій працював на лічильній машині; зараз — на другій зміні. Завтра він має повернутись до Житомира. Усе це оповів мені розважливим, повільним голосом із рокітливими басовими нотками. Отже, випадало, що розшукувати Сиротюка в Біличах мали сьогодні і не гаючись. Брат у Києві не орієнтувався; взагалі, Київ викликав у нього коли не неприязнь, то пригнічення — він у цьому місті більше двох днів побути не міг. Практично це означало, що мені доведеться стати братовим супровідником, хоч я в тому районі й не гадав бувати. Покірливо зітхнув і запропонував братові перекусити з дороги.
— Не губитимимемо часу, — сказав він. — Скільки туди, гадаєш, їхати?
— Не менше години, — відповів я.
— Отож, — зітхнув брат і надів окуляри. Вони в нього з грубим склом із ввігнутими лінзами, через що дивилися ніби покриті слізовою плівкою.
— Цього разу Сиротюковий лист був чи не найвідчайніший, — сказав брат. — Зламав на роботі ногу. Довго лежав у лубках, і йому світ спротивів. Власне, й поїздку в Київ він затіяв, щоб хоч якось розвіятися. Нога йому ще й досі болить, ходить із палицею. Ну й, звісно, щоб і зі мною побачитися.
Усе це брат мені оповідав рокітливим, розважливим голосом, і я подумав, що, можливо, саме цей голос приваблює до нього людей. Наш батьківський дім чи не через це став місцем, куди весь час заходили якісь люди, братові численні знайомі, заходили навіть незнайомі із тими, кого брат знав. Часом у нього замешкували якісь дивні особистості, аж доки не виганяла їх із хати братова, жінка на загал добродушна, але до пори. Любила, коли люди приходили, коли велися балачки, сама брала в них участь, згоджувалася, щоб у них заночував день чи два котрийсь знайомий братових знайомих — утікач від власної жінки чи навіть вигнаний із дому нестатечник, але коли ці тимчасові комірні затримувалися більше визначеного нею строку, починала перетворюватись у фурію. Опасиста не в міру, з грубими ногами, з вирячкуватими очима, вела себе так рішуче, що братовий дім на певний час порожнів. Отже, в братові справді щось було від отця-сповідника, отця-розрадника — до нього навіть приходило, як оповів був колись, кілька сектантів (не зразу, а по-одному), бозна-як чутка про брата докотилася й до них. Вони вели з ним довгі бесіди, і всі однодушно визнали (хоч і приходили не разом, а поодному), що з брата міг би вийти чудовий проповідник, але жоден не зміг спокусити його на це, бо брат мав рису, яка виключала з ним контакт саме подібних людей — був цілковитий безбожник. "Шкода, — казали дядьки-сектанти, виходячи з його дому. — Саме до вас, брате, Бог міг би бути по-особливому милосердний."
Для мене ці речі були чудні, бо я зліплений з іншого тіста. Коли до брата всі горнулися, коли до нього тяглося й ліпилося всяке кволе, нікчемне й нещасне (хоч він сам і пальцем не кивав, щоб тих нещасних до себе привабити, обігріти), я належав до таких, котрих люди увагою чи обминають, чи ж відчувають засторогу і стороняться. Особливо це стосується жіночої статі: коли брат, незважаючи на свою подобу отця-сповідника, часом скакав у поле, засіяне гречкою, і поле те було в нього завжди неміряне, мене жіноча половина людства сприймала не тільки з острахом, а й панічно боялася, а коли я наближався до котроїсь, клеїла з себе таку святошу, незачепу, вичавлювала з себе стільки добродійних пахів, що я від того задихався. Ось і причина, чому я живу старим парубком; мій дім не відвідують друзі, не збираю я компаній, не переступають мого порога жінки; скажу чесно, від того не терплю незручностей, та чи якогось ущемлення, чи якоїсь урази, бо я, до вашого відома, старий книжник і моя однокімнатка — це не житло нормальної людини, а нора, викладена стосами книжок.
Тепер кілька слів про Сиротюка. Сиротюк, здається, звали його Анатолієм, був братовим однокласником. Я вчився на чотири роки раніше за брата, отож на таку малечу уваги не звертав. Але Сиротюка важко було не помітити серед сірої маси молодших школярів — це була дитина особлива, бо на неї градом валилися всі нещастя, які можуть спіткати хлопця. То він ходив із перев’язаною рукою, головою, шиєю, то в нього ламали дужку, то він накульгував, адже єдиний на сходах підвертав ноги так, що котився кумельгом аж додолу; часом у нього з носа струмком лилася кров, і її ніяк не могли спинити; оповідали, що він у дитинстві разом із сестрою вчаділи — цю історію оповідало пів-Житомира, бо мати їхня по тому померла, а дітей ледве врятували. Сиротюк, отже, став круглим безбатченком — батько не повернувся з війни. Виховувала дітей бабця і старша сестра, яка в ту злопам’ятну ніч не ночувала вдома, а пішла разом із бабцею погостювати до тітки. Сиротюк учився погано, можливо, трохи того чаду, коли ледве не помер, залишилося в його голові, отож він і падав, бився, кривавився, ламав руки й ноги, і це триває аж потепер, судячи із братового сповіщення, адже й зараз він має поламану ногу. Так-от, саме цей Сиротюк і помітив уперше братову подобу отця-сповідника, він почав ходити за ним слідцем і набивавсь у друзі; він приходив часто до нас додому і з великою нехіттю повертався до себе. Дивився на брата очима відданого собачати, а брат ніколи тих, що горнулися до нього, не відштовхував.
Я пам’ятаю з тієї далекої пори одну історію. Стояла тоді, як і тепер, зима, і лід на Кам’янці був блискучий та голий, той лід покликав на себе більших і менших, я тоді прив’язав на свою хвору ногу нормуса, яким пишався перед хлопчаками. Того нормуса всаджував у закаблук, де була прибита залізна платівка з отвором, біля передка в дві дротяні петлі засилювався шнурок і закручувався цуркою так туго, що ногу стискало, як у лещатах. Отож я бігав на одному ковзані, ніби підстрелений птах, а брат мій ковзався на одному снігурі, бо в нас тільки й було: один нормус і один снігур. Сиротюк бігав за братом слідом, він часто падав, і тоді лід тонко, з чудовим схлипом тьохкав і тріщини розбігалися по ньому, як блискавки в грозу. Хлопці сміялися із Сиротюка, але він тільки підсьорбував носом, з якого завжди звисала зелена бурулька; брат сміявся також, але Сиротюк на нього за те не ображався. Отак ми ганяли по льоду, а Старий Пічкур вивіз фінські санки, котрі притарабанив йому батько-офіцер, що відвідував сина раз на три роки; Старий Пічкур хвалився санками, але покататися не давав нікому.