Мама оповідала, який це великий клопіт звалився на її голову, відколи забрала бабу Ганю, дядько Володя при цьому сидів з примруженими очима, татко знову наливав чарки, бурмочучи: "Давай не будемо слухати бабів!" — баба Ганя ніби не чула, що про неї мова, вона все ще їла, накладаючи на тарілку нового й нового їства, а бабця сиділа коло своєї тарілочки, на яку було покладено дві картоплини, півкотлетки і ложку бігусу, щось там у цій їжі колупала, очевидно, бажаючи, щоб її порівнювали з бабою Ганею й переконалися, як мало вона їсть. А що на неї уваги ніхто не звертав, сказала:
— Я можу цілий день не їсти, і мені не хочеться!
Але саме в цей час чоловіки випивали, мама побігла по хліб, якого старша дівчинка принесла увіч мало, молодша дівчинка їла також з апетитом, а старша про щось шепталася із середульшою; отже, бабчину фразу почув тільки я й оцінив її належно, бо все, що поклала мені мама на тарілку, виглядало для мене цілком неапетитно — я пив тільки ситро, і воно мені смакувало, бо ситро я любив.
— Слухай, Володю, — спитала бабця так, ніби дядько Володя недочував, — а де ти робиш?
— Це коли б я, бабцю, сказав, де роблю, то ви нічо й не пойняли б, — сказав дядько Володя і показав міцні білі зуби.
— За дурну мене вважаєш, чи як? — спитала, трохи спохмурнівши, бабця.
— Нє, просто в мене така неінтересна робота, — сказав дядько Володя. — Але на хліб заробляю і трошки на масло до хліба, — він знову показав зуби.
Бабця значуще подивилася на мене, відповідь дядька Володі ніби й потверджувала, що він махлер.
— Папка в панфюмерном магазінє работаєт, — сказала старша дівчинка, і середульша аж ахнула й затрусилася зо сміху. Дядько Володя знову зробив дочці застережне лице.
— Ви уже покушалі, дєвочкі? — спитав він турботливо. — Тада бірітє мальчіка і ідітє іграца.
Дівчатка з готовністю зіскочили зі стільців, а я отерп — за столом усе-таки відчувався в безпеці. Мама йшла до столу із хлібницею, вщерть наповненою хлібом.
— Куди це ви? — спитала. — Ану, сідайте ще поїжте.
— Ми уже сити, тьоть, — сказала старша дівчинка. — Папка нас одпустіл.
— Хай ідуть, хай ідуть, — махнув рукою дядько Володя, він знову розказував татку про дачку і яблуні й шкодував, що яблука в нього пізні, а так би він їм цілу машину їх притарабанив.
— Було б незле, — сказав татко, — я б вина накрутив. Але нічого, мені й своїх вистача.
— А я от яблучного вина не переносю — жолудок у мене буриться, — сказав дядько Володя. — Мені лучче водочка, казьонка чи сам-жене, не імєєт значенія…
— Мальчик, пашлі, — смикнула мене старша дівчинка, а молодша подивилася так, що я не знав, де дітися і що діяти. Але старша цупко тримала мене за руку, середульша схопила за другу, й поволокли мене від столу, я тільки встиг почути замиловане дядька Володі:
— Уже мої дєвочки з вашим Вітьою подружилися. Хай іграюца.
— Він не Вітя, а Толик, — поправила мама.
— На самом дєлє? А я весь час думав, шо Вітя.
— Хочешь, скажем, гдє наш папка работаєт? — спитала старша.
— Де? — поцікавився я, бо таємниця є таємниця, а цієї в нашій родині ще й не розгадали.
— Поклянісь, шо нікому нікада не скажеш! — наказала старша.
— Хай мене грім поб’є! — сказав я.
— Єщо!
— Хай я у землю провалюся!
— Жри землю!
Але землі я "жерти" не захотів. Чого б це я їв землю, коли вона така брудна, та й не повинен я в усьому піддаватися.
— Нє, — сказав я твердо. — Там мікроби.
— Сам ти мікроб, — сказала старша. — Может, накормім єго, а, Лєнка?
— Не нужно, — мовила та розважно. — Он убежит к Таньке.
— Тада не скажем, гдє работаєт папка.
Я розсердився: надто вони мною шарпали. Може, й справді, вирватися од них і побігти до Таньки, яка знову гойдається, принаймні рип гойдалки чутно аж сюди.
— Папка наш гамнавозом работаєт, — спокійно сказала середульша. — Шофером на машинє.
Вони не покотилися сміхом, коли б жартували, але дивилися на мене з інтересом: чекали, як я зреагую. Але я повірив, отим працювати дядьку Володі якось личило.
— Ти врьош, Лєнка, а он вєріт, — сказала старша, очевидно, батькове реноме хотіла в певний спосіб захистити. — Папка наш шафйор, от і всьо. Но он всєм врьот, шо он завскладом.
Але я повірив середульшій: чого б то старша за столом згадувала парфюмерний магазин (чи панфюмерний, як вона сказала). Очевидно, то була над батьком насмішка, тому й подивився він на дочку, як вовк, і відіслав нас "іграца".
— Пашлі в кусти! — сказала старша. — Хочеш, будем іграть в мужчин і жєнщин дальше?
Я не дуже й хотів, хоч і цікаво було, тож вирішив поки що їм не перечити, а коли що не так, рвону од них, та й по всьому. Ми полізли через малинник і невзабарі опинилися там, де були вдень.
— Пасматрі, Лєнка, Танька за намі слєдіт? — наказала старша.
— Нєт, она качаїца, — сказала середульша, вставши і визирнувши з кущів.
— Давай будєм показиваца, харашо, мальчік? — лагідно спитала старша.
— Як це? — не зрозумів я.
— Ну, ми тібє покажем, шо в тібя нєт, а ти нам.
Я кивнув. Якось ніколи не бачив у дівчат того, чого "в мене нема".
— Паказивай первая, Лєнка, — наказала старша.
— А почему я?
— У міня інтєрєснєє — на потом! — мовила старша.
Лєнка засміялася, опустила швидко трусики й підняла сукенку. Я відчув, що серце в мене стукоче надто голосно. Зрештою, нічого особливого я не побачив: у Лєнки просто нічого не було, тільки невелика тріщинка.
— Інтєресно? — спитала вона.
Я хитнув, бо збрехав би, коли б сказав, що "не інтересно".
— А тепер смотрі мойо, — сказала старша. — У міня інтєресней.
Вона так само швидко скинула трусики й підняла сукенку. В паху в неї було чорно. Волосся, правда, ріденьке, але цупке й кучеряве. Однак довго себе розглядати не дала. Спустила платтячко й наказала.
— Тепер ти. Давай!
І мені стало раптом жахливо соромно. Мене всього затрусило; ну, не міг я, не міг показатися. Рвонувся від них, але вони коршунами вчепилися в мене й повалили на землю.
— Так нечесно, мальчік, — шипіла старша. — Ти свойо увідєл, а нам нє дайош?
Навалилася на мене грудьми, і я почув, як та друга стягує з мене штанці. Я зав’юнився, намагаючись випручатися, але старша раптом присмокталася мені до вуст — я відчув, що задихаюся.