7
Моя мама з’їздила в село (перед цим наваривши здоровенний баняк борщу, каструлю картоплі, до якої ми мали смажити ковбасу) і продала хату баби Гані за шістсот карбованців — село було глухе й занепало, а хату купили на знос. Мама привезла телевізора й антену, досі телевізор був тільки в бабці, і столика під нього, решта меблів баби Гані, як мама сказала, була негодяща, їх купив сусід на дрова. Татко героїчно поліз на дах, перед цим підкріпившись яблучним вином, бабця від такого нечуваного дійства схвилювалася, вискочила зі своєї половини і задерла до татка, який героїчно осідлав дах, лице:
— То це вам мало мого телевізора? — спитала.
— Два ліпше, ніж один, — урочисто сказав татко. — Окрім того, не викидати ж добро, коли це добро, на смітник.
— Вже їй про удовольствіє дбаєте, — єхидно сказала бабця.
— Без "удовольствій", бабцю, життя, що страва без солі, — сказав незворушно татко. — Ти ж маєш собі "удовольствіє"?
— Я його й не дивлюся, очі в мене болять.
— Буде дивитися той, в кого не болять очі. Не про себе, бабцю, тра думати, а про ближнього. Про любов і милосердя! О!
Поставив пальця догори, а тоді потяг за шворку, яку мав примотузовану до паска, — на шворці тій з другого кінця було прив’язано хрестоподібну антену.
— Установлюємо цього чортячого хреста на жіночій обителі для розмиру і неблагодаті! — сказав татко, усміхаючись від вуха й до вуха, — вино вже грало йому в крові. — Ні, для миру, согласія й удовольствія, о!
Бабця дивилася на урочистого татка і на те, як підіймається разом зі шворкою хрест антени, тоді плюнула спересердя і мотнулася на свою половину; мені здалося, що побачив у неї над головою хмарку пари, — бабця кипіла, як той баняк з борщем, що його наварила нам перед від’їздом мама (до речі, з того баняка я з’їв ложок із десять, татко ложок із двадцять, а решту зі смаком виїла баба Ганя; татко її не обслуговував, і вона пожерла холодний, так само розправилася з картоплею і з ковбасою, ми ж обмежилися яєчнею з трьох яєчок на двох, ці яєчка я знайшов у курячому тайнику). Я стояв на городі біля деревця барбарису, яке подарувала нам сусідка, не повідомивши завбачливо, що одне деревце плоду не дасть, а треба щоб було жіноче й чоловіче, тобто два, і, розтуливши рота, стежив за маніпуляцією утвердження антени-хреста на нашому домі — один хрест у нас над дахом уже стирчав. Бабця забігла за ріг хати, зупинилася й поманила мене пальцем:
— Татко шо, п’яний? — спитала вона.
— Нє, чого ж? — відказав я.
— Не бреши! Коли він не п’яний, то мовчить, а коли п’яний, патякає.
— Не знаю, — мовив я, оберігаючи наші сімейні тайни. — Від нього не пахло.
— Хрест двадцятого століття, — просторікував у цей час на вершку даху татко, — телевізійна антена! Опіум для народу двадцятого століття — телевізор. Молебним домом стає кожна хата, і всі моляться царству синіх тіней, що витворює це поріддя диявола. Диявол ставить свої власні молитовні доми — і це хати і квартири наші! Але прийде пора на нашу землю, коли народ пізнає цю облуду, зваду й принаддя, збунтується, скине диявольські хрести на діл у порох земний, а коробки, що творять сині тіні, розтрощить. "Треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить!" Амінь.
Бабця мала рацію, коли татко переходив на вірші — це значило, що він таки був підхмелений.
— Тверезий таке патякатиме? — спитала бабця.
Я мовчав — не знаходив слів, як оправдати татка.
— Ви його не чіпайте, — сказав, — а то ще з даху звалиться.
— А я його й не чіпаю! — сказала бабця, підбивши долішню щелепу під горішню. — Я сказала тільки, що два телевізори в домі нічого тримати, а та бабера, коли вона така больна, й без телевізора обійдеться. Удовольствій тут їй іще подавай!
Блиснула оком, остаточно підбила долішню щелепу під горішню й швиденько почухрала у свої сіни.
Татко звісився над краєм даху.
— Бабця ще є? — спитав.
— Пішла…
— Шкода! Я ще не закінчив проповіді. Може, покличеш маму?
Але маму кликати не треба було, вже стояла у дворі, заклавши руки під хвартуха.
— Щось од мене хотів? — спитала вона тоненько й добродушно.
— Хотів, щоб подивилася, чи "красіво", — так само тоненько проказав татко, він і над мамою насміхався, але гумор у тієї був твердо на нулю, і вона його не помічала.
— Хіба не все’дно, красіво чи не красіво? Аби стояло і телевізор работав.
— Он воно, падіння моралі й відчуття краси в народі! — проголосив татко. — Одна з ознак занепалого суспільства. Простолюдин тратить морально-культурний комплекс, закріплений у віках, оголюючи себе для сприйняття нової цивілізації. Але цивілізації нема, а є тільки її видимість. Правильно я кажу?
— Не було де тобі напитися, що таке верзеш, — все ще добродушно сказала мама. — Але коли хочеться: мели, язичку, кашка буде!
Але мені здавалося, власне, не здавалося, а здається тепер, коли я вже майже дорослий, що татко промовляв оці речі не так для бабці й мами, бо ні до чого це їм було, а таки для мене, малого; чомусь він вірив, що я, хоч малий і нерозумний, хоч із мізерним тілом і читаю ще книжки таки дитячі, і тільки часом беруся за дорослі, таки маю його просторікування збагнути; зрештою, тепер мені здається, що він весь час читав мені морально-етичну проповідь, але не у формі нудної нотації чи у тій формі, як учать кота не гадити в хаті, тобто товчуть носом у ту гидь, а у формі отакої гри, ніби він жартує, ніби він п’яний (адже п’яному дозволяється казати й те, що тверезому не годиться); вважаю так тому, бо ті його слова напрочуд чіпко засіли мені в пам’яті; очевидно, він таки серйозно боявся, щоб на мене не вплинули жінки з їхньою постійною мімікричною колотнечею.
Тим часом татко повторив і мамі свого монолога, що телевізійна антена — то хрест диявола: чи для того, щоб я твердіше його запам’ятав, чи тому, що цей монолог таткові подобався самому. Мама повернулася до мене, обличчя її було стурбоване.
— То це, може, він не тільки яблучне дув? — спитала тихо. — Не бачив?
Не бачив, а коли б і бачив, то татка все одно не видав би.
— Бабця виходила дивитися? — не без насолоди спитала мама.
— Ну, да, — сказав я, — татко, по-моєму, досить голосно говорить.