— Вже не розрізняєш, де кіт, а де дитина, — обурено сказала мама.
— Ти цього кота в хату не пускай, — вела своєї баба Ганя, — од нього смердить.
— То дитина — не кіт! — вигукнула сердито мама. — І чого ти взялася до того кота?
— А те, що він мені тут не нужен, — спроквола проказала баба Ганя.
— Не командуй мені тут! — верескнула мама. — Коли ми тебе сюди забрали, то не командуй.
— Це ти мене ложкою картоплі дорікаєш? — озвалася баба, і я подумав, що треба було великої ложки, аби ввібрати цю мисюру з котлетами. Виходило, що я думав про бабу Ганю десь так само злостиво, як і бабця. Татко ж до бабиної прожерливості, коли я розповів йому, що бачив, поставився милосердніше:
— Людина більше, ніж їй треба, не з’їсть, — сказав, як завжди, афористично і почав розставляти на дошці фігури.
6
Я вирішив прислухатися до бабці й почав туркати татові, щоб, коли приїде до нас дядько Володя, він був сміливіший і примусив забрати бабу Ганю, бо вона у нього прописана, і він через неї дістав додаткову квартплощу; посприяло тому й те, як сповістила мені бабця, що вона була вдовою загиблого на війні мого діда. Татко на всі мої резони мовчав, курив, зовсім незважаючи, що в халабуді дитина, чвиркав у відкриті двері жовтою слиною — не зовсім культурно, як я вважав.
— Це тобі бабця наговорила, — сказав він, і я засоромився, адже це була правда.
Тоді я нагадав йому про зиму і про те, що в халабуді ми не втримаємося, бо де б то витримати такий сморід?
— Нюховий апарат людини, — повчально сказав татко, — збудований так мудро, що при довшому вдиханні запахи атрофуються.
— Мені нудить, коли заходжу в хату, — вередливо мовив я.
— А бабця тобі не запропонувала перебути зиму в неї? — спитав татко.
Я аж рота розтулив: хіба так можна? Бабця, ясна річ, і в голову не вкладала, щоб таке чудне мені запропонувати, адже в нашому моральному кодексі ніби в’їлося, що обидві кімнати, в яких живе бабця, — це територія не ворожа, але чужа і нам не доступна, тобто цілком не наша — вважалося, що бабця робить нам ласку, дозволяючи жити на нашій половині, а ще й тримати там незаконно жінку, тобто мою маму, а щоб ми зазіхали ще на її, цілком законну половину, — це вже занадто. Окрім того, татко не міг збагнути такої простої речі: коли б я переселився до бабці, то ніби й від нього пішов би, тобто ніби пішов би зі своєї родини, а прийняти нас обох бабця не згодилася б ніввіки, та й мене самого ледве чи прийняла б. Був іще один резон, що його я розумів, а татко ні: коли б вона забрала мене до себе, то тим ніби б узаконила перебування в нашому домі баби Гані, а їй краще вмерти, ніж згодиться на це, — це було б рівнозначно тому, що вона згодилася б бабу Ганю в нас прописати. Ні, це були речі немислимі, і тільки мій наївний татко міг такого не розуміти.
— Ти колись бачив дядька Володю? — обережно спитав татко.
— Ні, — здивовано сказав я. — А що?
— А те, що дядько Володя нікому ще в житті нічого не давав, а тільки брав. Можна сказати точніше: коли він щось комусь і давав, то тільки для того, щоб потім узяти собі удвічі.
— Нехай він бабу Ганю бере, а не дає, — пожартував я.
Татко аж повалився з реготу; до речі, він сміявся зовсім по-хлоп’ячому, і я страшно любив це — мені тоді також ставало смішно.
— Чого ж він до нас хоче приїхати? — спитав я, коли ми пересміялися.
— Щоб узаконити перебування своєї матері в нас, — мовив татко.
— Як це, — спитав я, бо не завжди таткові афоризми до мене доходили.
— Елементарно, — сказав татко, виплюнувши за двері слину. — Не хоче з мамою, а своєю сестричкою, загризатися, бо та може написати проти нього, і його випруть із квартири як махінатора, а коли так, матиме неприємності, власне, не матиме, а може їх мати. Через це йде на видатки, їдучи до нас — спробує напоїти мене, твою маму розжалобить, покатає тебе на машині, а бабці, можливо, привезе кіло карамельок, а може, й шоколадку. І все вийде так, як він захоче, тільки бабцю він не переконає, хоч цукерки чи шоколадку вона від нього візьме. А може, карамельок чи шоколадку він їй не привезе, бо добре знає, що ніякої користі чи віддачі від бабці не дістане…
Усе це татко говорив протяглим, сумним голосом, ніби гадав чи дивився у воду, і я подумав: коли б бабця й запропонувала мені (що, зрештою, неможливо) переселитися до себе на зиму, я б ніколи ні за які карамельки чи шоколадку не погодився б, бо ніколи-ніколи не покину тут, у халабуді, свого смутного татка з його наївною, але проникливою мудрістю…
Вночі мене кусали комарі й снилися мариська. Ввечері татко комарів ретельно вибивав, щільно зачинявся, але вони все одно пробиралися крізь шпари і часом робили наше існування незносним; тоді татко вставав уночі і завзято товк по стінах і стелі ту потолоч — сон ми мали через те неспокійний. Може, тому дядько Володя приснився мені в образі вовка, можливо, через те, що Володя — це Вовка, вовк; баба Ганя приснилася в образі величезної ведмедиці, мама — тлустої кішки, бабця — в образі лисиці, татко — в образі півня, і вони всі розігрували якусь дивну байку, герої якої казали те, що вони кажуть у житті, а єдиним глядачем у порожній залі був малий, худий, аж світиться, хлопчик, тобто я. Говорили вони штучними "акторськими" голосами, і виходило, що вони сварилися, хоча насправді нічого подібного. Я спокійно додивився виставу — це ще не були мариська, а швидше пригадування того, що відбувалося насправді, мариська почалися по тому, коли баба Ганя, тужачись і хапаючись за перило, почала спускатися зі сходів сцени у залу, а тоді, налягаючи на палицю, раптом рушила на мене, двигаючи величезні малорухомі ноги і в міру її наближення до мене все більшаючи і ширшаючи. Очі її, такі великі, як колеса, були вирячені, обличчя — ніби з кривого дзеркала, тобто спотворене і скособочене; вона раптом почала падати на мене всією своєю гігантською тушею. Я закричав і прокинувся. Було навколо спокійно. Зуділи комарі, глухо перемовлялись у бур’янах п’яниці, мелодійно хропів татко, звіддаля долинав шум води, котра перевалювалася через греблю. Я витер простирадлом мокрого лоба, причавив біля вуха комара, відчувши пальцями малесенький вальок бруду, в який перетворився той комар, і знову поринув у чорну прірву, у криницю з гладкими металевими боками, за які даремно чіплявся. Зрештою, я летів не так і швидко, щоб розбитися, а десь там, як Котигорошко, коли провалився в підземне царство, приземлився. До мене підійшла якась жінка, і я відразу ж впізнав нашу сусідку, яка померла минулого тижня, — я бігав дивитися на той похорон і чомусь не міг відірвати очей від лиця вмерлої. Зараз обличчя в неї було так само воскове, але на вустах лежала усмішка.