— Передавайте йому від мене вітання. І хай вам щастить!
— У мене сьогодні був незабутній вечір, — сказала вона. — Я вам дуже вдячна!
Тоді він раптом прихилив її до себе, вуста їхні на мить зустрілись, але Стефанія вислизнула з його рук і побігла в двір, плеснувши хвірткою. Стояв і чекав, чи не обернеться і не помахає йому рукою. Повернулась і помахала, а він звів руку й собі. І йому стало невимірно печально, бо його короткочасний роман закінчився, як і всі інші, банально; хоч ні, не короткочасний то був роман, а може, найбільш затяжний, котрий безнадійно волікся аж з юності до цього вечора, безвиглядний через свою абстрактність, тож його Беатріче судилося вмерти навіть не у постарілій та чужій Леоніді, а у цій-от Стефанії, що з’явилася в його житті як сон тіні, й ніби тінь чи сон, розчинилась у темряві його буття, адже кожна тінь — це часточка пітьми.
— Кожна тінь — це часточка пітьми, — пробурмотів він, ідучи порожньою вулицею, на якій і ліхтарів не було, тільки освітлені й тісно запнуті завісами вікна наобабіч. І йому раптом захотілося, щоб хтось йому поспівчував у самотності, що навалилася на нього разом із темрявою, бо вперше відчув себе у рідному місті чужим. Подумав, що можна було б піти на Головпоштамт і потелефонувати предметові його останньої симпатії з великого міста, дівчині, з якою сходився повільно та обережно і яка не була анітрохи не схожа (Так в оригіналі. — Прим. верстальника) на Леоніду, отже, його почуття до неї не перетворювалося в імітацію.
Зупинився біля дому, в якому чекали його тітки: вікна були яскраво освічені, горіла навіть лампочка біля ґанку, очевидно, спеціально для нього. Звісно, на пошту він не пішов — і не тому, що було пізно, а тому, що його з’їдала печаль. Отож відбув розмову з дівчиною, до речі, вона носила банальне ім’я — Таня: коли в них і справді щось серйозне, конче мала б його почути.
— Алло! — сказав він подумки. — Не пізно телефоную?
— О, я сова! — тихо сказала Таня. — Ви ж знаєте. Окрім того…
— Що?
— Чекала вашого дзвінка. Все гаразд?
— Все гаразд! — сказав він. — Завтра виїжджаю. Можна буде до вас зайти?
— Вам завжди можна до мене заходити. В будь-який час!
— Навіть коли вас нема? — спитав жартома.
— У будь-який час, коли я є, — відповіла вона. — Інакше хто вам одчинить?
— Я за вами скучив, Таню, — мовив він.
— Дякую, — відгукнулася вона тихо. — Я чекаю!
Коли б і справді пішов на пошту, такої розмови відбути б не зміг: не настільки вони були близькі. А може, він вигадує собі цю Таню, носительку банального імені й нереальну в своїй абстрактності? Напевне-таки. Адже те, для чого живе, — це відтворення і вигадування, і чи такий то достойний у світі чин?
— До побачення, Таню, — сказав подумки він. — Я спробую до тебе зайти, але боюся, що саме тоді тебе не буде, і ніхто мені дверей не відчинить.
— Не треба так, — тихо промовила Таня. — Не треба так…
Одне з тітчиних вікон погасло — було то вікно тітки Люді.
І він раптом злякався, що невдовзі прийде такий момент, коли підійде вночі до цього дому, а в ньому не горітиме жодне вікно.
15
І надійшла ніч, коли він лежав без сну у рідному домі, а може, це був легкий у нього сон, коли тільки здається, що не спиш, але зі світу реального таки вимикаєшся, водночас не перериваючи із ним сув’язі. Почув, що по сходах хтось підіймається, кроки в нічній тиші тихо дудніли: туп, туп, туп! Напружився — невже хтось із тіток хотів іще раз побачитися з ним таємно від сестер, але коли це так, чому не намагається іти крадьки, а голосно тупає. Той хтось підійшов до дверей, на які Станіслав пильно дивився, і в кімнаті почало розливатися перламутрове світло, яке вливалося сюди через вікно — світив яскравий місяць. Рипнули двері, хоч напевне бачив, що вони з місця не зрушили, і в кімнату зайшла бліда чоловіча постать, висока і струнка, в костюмі тридцятих років і в лакованих туфлях, які яскраво заблищали, потрапивши під місячне проміння.
— Мати ще не приходила? — спитав чоловік, сідаючи біля ліжка на стільця. — Ми домовилися тут зустрітись.
— Це ти, тату? — спитав він, сідаючи на постелі й намагаючись роздивитися батькове лице. Але воно було тіньове, з розмитими рисами, синє і чомусь зовсім не нагадувало те, із фотокартки.
— Пізнав усе-таки, — сказав батько. — Мені довелося для зустрічі з тобою та матір’ю перелетіти океана; повідомлено, що маємо тут зібратися для останнього фотографування. Фотографуватимеш ти?
— Та доведеться, — сказав Станіслав. — Я тут єдиний живий чоловік.
— Так у вас зле? — спитав батько, ставлячи лікті на коліна і спираючись лицем на долоні. — Такі відстані в моєму становищі долати не так просто. Чи знаєш, що я прожив до тисяча дев’ятсот сімдесят першого року в Буффало у З’єдинених Державах і там упокоївся? Мав там нову родину, двоє синів і жінку, до речі, не таку вередуху й кокетку, як твоя мати. Але про вас нічого не відав, хоч часом і згадував. Не хотів сюди писати, щоб не пошкодити вам, тобто тобі й твоїм тіткам. Із матір’ю ми зустрілися вже після тисяча дев’ятсот сімдесят першого року, але вона про тебе мало що могла розповісти. Ну, онде вона вже йде, чуєш?
Він чув. По сходах знову хтось підіймався, кроки в нічній тиші тихо дудніли: туп, туп, туп! Рипнули, хоч і не відчинилися двері, Станіслав пильно на них дивився, і в кімнату зайшла бліда жінка, молода і струнка, в сукні з високими підмощеними плечами і в туфлях на віденському каблуку. Волосся її було гладко зачісане з проділом посередині й складене на голові короною.
— Батько вже прийшов, Стасику? — спитала мати. — Ми домовлялися тут зустрітись, але, здається, я трохи запізнилася.
— Запізнюватися — це твоя хронічна вада, — сказав батько.
— Неправда! — гостро сказала мати. — Померла я завчасно. І дотримала, до речі, тобі вірності, хоч завжди мене ревнував і вважав легковажною. Легковажним виявився ти, Іване, і зрадником також виявився ти.
— Я мав право одружитися вдруге, — спокійно сказав батько, — бо ти померла, а я був удівцем — це сталось у тисяча дев’ятсот п’ятдесятому році, а ти померла…
— Не має значення, — гостро обірвала його мати. — Має значення, що ти про мене й сина нашого забув, і тільки можливість черговий раз сфотографуватися притягла тебе сюди. Знаєш, Стасику, в твого батька була хронічна жадоба фотографуватись, але всі його фотокартки все десь дівалися: заливалися водою, горіли, рвалися, псувалися. Скільки їх залишилося, Іване?