— Не казись, Муся! Перестань!
Але Муся не перестала й тоді, коли подерла на стьожки все, що було у валізі, відтак потовкла її ногами, а що та була картонна, то був їй там і кінець. А потому, тяжко лаючись і проклинаючи, почала збивати Едіка з дерева камінцями, яких хтось заздалегідь, ніби передбачаючи Мусину потребу, насипав тут цілу купу. Едік виявився майже циркачем, бо ухилявся від каміння з чортячою вправністю, репетуючи цього разу: "Брось, Муся!" — і Муся виконувала його щире прохання, щедро обкидаючи камінням, але втрапила в Едіка лише раз, притому в голову; Станіслав пам’ятає, як Едік заверещав на дереві: "Убілі, убілі!" — як в нього по лобі задзюркотіла кров. Муся, певне, подумала, що вона й справді вбила Едіка, і кинулася навтікача. І ніхто її не спиняв, так само, як ніхто не боронив од неї Едіка, а всі тільки стояли, розтуливши роти, й дивилися, з усіма і Станіслав. Едік же зліз із дерева, став, подивився на роззявляк в один і в другий бік, а тоді спокійно, не витираючи крові, подався геть, правда, не туди, куди побігла Муся, а звернув у завулок, який, до речі, вів у тупець. Всі чекали, що він із того завулка вийде назад на вулицю, бо той нікуди не приводив і не виводив, але Едік із завулку так і не вийшов, він навіки пропав і з цієї вулиці, і з їхнього життя, пішовши далі по своїй дорозі в нікуди. Це тяжко вразило романтичну і вразливу душу тітки Віри; вона повалялася в ліжку кілька тижнів, стрясаючи дім риданнями, інколи не просто ридала, а вила, як поранена вовчиця; все обличчя в неї було подерте отрутними Мусиними пазурями — потім на ньому залишилися ледь помітні плями-шрами, властиво, білуваті смуги, які тітка вміло покривала кремами та рум’янами, їх видно було лишень після того, як вона виходила після душу. Заспокоїти Віру не було ніякої спромоги, сестри її і умовляли, й кричали на неї, били, але тоді вона починала істерично верещати, отож усі намагалися з дому розбігтися. Тітка прожила замужем рівно місяць, і це був справді медовий місяць, вони майже не виходили з Віриної кімнати, очевидно, в цей час шлюбний аферист Едік, передбачаючи швидкий кінець краденого щастя, активно обробляв ниву тітки Віри, але його сім’я в ній чомусь не проросло: чи було псоване, чи Едік забезпечувався від ускладенень і стерігся, хтозна? Цікаво, що шлюбну фотокартку тітка Віра в афектовному пориві не знищила, і добре зробила, бо ця фотокартка стала одним із речових доказів, коли Едіка міліція, а властиво його три жінки, зловили і запроторили за ґрати; тільки тоді тітка дістала розлучення, а років зо п’ять вона прожила солом’яною вдовою, а отже, на серйозні стосунки з кимось, коли б їй хтось трапився, зважитися не могла. Згодом їй траплялися чоловіки, але всі авантюрного плану: один згодився жити з нею, не розписуючись, вимагав права приходити й відходити, коли заманеться, — був він любитель чоловічих компаній, займався якимись темними справами і жінкою зв’язувати себе не бажав — його тітки зі скандалом прогнали; Станіслав тоді закінчував музичне училище і мав щастя бачити й ту сцену: тітчин коханець, звали його Володимир, а прізвище якесь російське, Тьоткін, чи що, ішов до виходу через їдальню, втягши голову в плечі і по-злодійському світячи очима, а ззаду на нього наскакувало п’ятеро (Марія була в ув’язненні) тіток і гамселили його кулаками, від чого з його піджачка здіймалася курява. В той час тітка Віра у своїй кімнаті дико верещала й вила аж так, що Станіславові здавалося: в нього полопаються барабанні перетинки. Він вискочив надвір, за ним вискочив із забитою між плечі головою, по-злодійському світячи очима, Володимир Тьоткін, обличчя якого потворила скошена всмішка, за ним вискочило п’ятеро роз’юшених тітоньок, ніби бджоли виганяли із вулика трутня, і лупили, і садили трутня по спиняці, аж доки він не вилетів на вулицю, озирнувся по-злодійському і чесанув як тільки міг швидко. Потім чомусь різко завернув у завулок, з якого не було виходу, бо тітки продовжували за ним гнатися, навіть Людя з перев’язаною (на той час) ногою; на вийсті із завулка тітки стали лавою, перекриваючи вихід, але й цей Вірин залицяльник зник навіки у своїй дорозі в нікуди.
Третій був альфонс, звали його Міша, який не бажав працювати, а згоджувався жити на тітчиному утриманні, навіть обіцяв з нею одружитись — як його проганяли, Станіслав не бачив, бо вже вчивсь у консерваторії, але, очевидно, так само ефектно, очевидно, й цього чекала дорога в тупецевий завулок — тітки в таких речах милосердя не відали.
І ось, нарешті, в проміжку між його приїздами з’явився відставний кагебіст, який так само був рішуче з дому спроваджений, — цього разу зусиллями тітки Марії, і це єдиний раз, коли тітки не були однодушні, Броні останній Вірин залицяльник подобався з ідейних міркувань. Віра тяжко переживала розлуку зі своїми авантюрними залицяльниками, а коли приходила до тями, купувала рамочку і вправляла в неї фотокартку, де вони були сфотографовані, ніби справді черговий коханець переходив у світ тіней, що було недалеко від істини, бо він переходив у світ тіней для неї і цього дому, отже, не мало значення, чи він топче ряст, чи вже упокоївся; раніше таких фотокарток висіло на стіні в тітки Віри три, а тепер, мабуть, уже чотири. Тітки на ці фотокартки злісно фуркали, але не чіпали, очевидно, твердо були переконані, що жоден із зображених на них їхнього порогу не переступить. Можна гадати, що тітка Віра й справді була жертвою любовних романів, яких прочитала безліч, через що її вабили чоловіки не ординарні, а чорти, як недвозначно визначила богомільна тітка Людя, поклонниця святого Леоніда…
Почувся енергійний стукіт, двері розчинилися, і в них увійшла елегантна й усміхнена тітка Віра. Незважаючи на свої п’ятдесят шість років, вона зберегла струнку статуру, на обличчі — сліди колишньої вроди, косметику вживала зі смаком і в невеликій кількості, а усмішку мала витренувану, як у світської дами. Волосся фарбоване, але натуральної барви, коротко підстрижене, сукня строга й ошатна — від неї поширювався запах добрих духів, напевне, з тих, що привозив він їй минулого разу.