— Олька, почому ти ушла? Слиш, курва, почому ти ушла?
І в цей час сталася друга річ, яку можна назвати дивовижною: моя мати відкинула мене від причинених на ланцюжок дверей, розчинила їх і, могутньо двигаючи своїм поважним тілом, рушила туди, де лежав Іван Касперович, розкинувши руки й ноги, як комар, котрий звалився з дуба у відомій пісенці ("Як зірвалась Шуря-буря, комаря із дуба здула"); так само, як Ведмідь-Микола, переступила через нього, і я почув її громовий учительський голос:
— То це ти, п’янице чортовий, прийшов сюди людей калічити? Забирайся геть, і щоб я ноги твоєї тут не бачила!
І я уздрів, як моя мати, котра ні в які сварки ніколи не втручалася, залізним зажимом схопила за волосся Ведмедя-Миколу і потягла його через веранду, а він дибав, покірно зігнувшись і навіть не пробував оборонятися. Мати підтягла його до виходу на сходи, відпустила, і не встиг він випростатись, як копнула його коліном під зад. Микола вдруге полетів зі сходів, як колода, жахливо торохкотячи й гупаючи і ще жахливіше волаючи, аж у просвіті нижнього отвору з’явилася купка Карасиків разом із Карасихою, однак, побачивши, що на них котиться якесь страховище, миттю розсипалися, як зграя рибок, бо й були вони з риб’ячого племені, а страховище викотилося з дверей і розпласталося, ніби жаба, на траві, в якій позаплутувалося осіннє листя. Але й земля не захотіла, щоб він на ній до якогось часу відпочив, спружинила й підкинула Ведмедем-Миколою, і він, якось недоладно мателяючи руками й ногами, кинувся бігти від нашого двору геть, а в дворі стояли Карасиха й четверо дрібних Карасиків, порозтуляли роти й вискотливо реготали, а зі своєї майстерні-сарайчика вийшов євангеліст Сухар і прорік:
— Дивні ви під цим небом, люди! Засліпив світ очі ваші, скам’янив серця, щоб очима не бачили й серцем щоб нічого не розуміли і не навернулися, щоб оздоровив вас Господь…
Я все це бачив і чув, бо скотився на хвилю наниз, щоб подивитися, що станеться із Ведмедем-Миколою, але з ним-таки не сталося нічого: ні голови не звернув, ні рук-ніг не поламав, а щасливо далі від нашого дому тікав. Тоді я повернувся на веранду і тільки тепер зрозумів, що нічого смішного в цій ситуації таки не було, а побачив перелякану й витвережену Ольку, яка стояла навколішках над бездиханним Іваном Касперовичем і пирскала на нього з рота водою, а ще я побачив заплакану й перелякану Галинку, яка глянула на мене широко розверстими очима, уздрів і матір мою, що стояла тут-таки і, жорстко налягаючи на кожне слово, виказувала Ольці, а та набирала зі склянки до рота води й знову на Івана Касперовича пирскала.
— Принеси нашатирного спирту! — наказала мені мати.
Я миттю обернувся, захопив із собою й ватку; мати намочила її в спирті й приклала до носа Івану Касперовичу. Але й нашатирний спирт йому не допоміг, тоді мати моя важко приклякла біля Івана Касперовича й приклала вухо до його грудей.
— Готовий! — сказала вона, важко зводячись. — Уже йому нічого не допоможе!..
І знову ридала біля нашого дому траурна музика, і знову сипалися на землю квіти й пахло смертю, тяжко ридала, припадаючи до гробу Олька, безперервно плакала й Галинка, і навіть мати моя впустила сльозу, а я ніколи в житті не бачив, щоб вона плакала.
Після того страшного випадку Олька доручила нам Галинку, а сама добровільно пішла лікуватися від алкоголізму. Ми з Галинкою тепер жили разом: разом їли, разом учили уроки, навіть спали в одній кімнаті, перед сном довго розмовляючи. Галинка призналася, що до неї уві сні часто приходить батько, якийсь зів’ялий, надмірно спокійний, бере її на руки, гладить по голові й каже, що йому тепер добре, і переконує, щоб не мала Галинка до матері серця, а щоб любила її й шанувала, бо мати її була більше нещасна, як винувата.
Але Олька вважала себе винуватою. Вона прийшла з лікарні, зробилася тиха й ляклива, стала бігати до церкви, часто відвідувала й цвинтар. Весною насадила на могилі Івана Касперовича квітів і щотижня вони ходили з Галинкою їх поливати. Влаштувалася на роботу, в церкві добровільно прибирала, а до моєї матері ставилася з підкресленою пошаною. Більше того, вона перестала говорити своїм жахливим суржиком, а перейшла на мову українську більш-менш чисту. Миколу засудили до страти і чи розстріляли, чи, як казали люди, послали на уранові рудники повільно погибати. До мене ж у сни несподівано почала приходити Стася, просила, щоб я їй казав, що задано на уроках додому, бо вона, Стася, єдине за чим шкодує в цьому світі, що не довчилася, адже вона найбільше любила вчитись. Отож, казала вона мені уві сні, якщо я її хоч трохи в цьому світі любив, хай би тепер узяв на себе обов’язок переказувати, що їм задано, бо вона хоче довчитись і закінчити школу із золотою медаллю. І я щоразу, коли вона приходила уві сні, виймав щоденника із портфеля, сповіщав, що задано, а Стася, старанно закусивши губку, переписувала все те у щоденника свого.
6
У квартирі № 5 жив наш інвалід Георгій Ковальчук. Мав він одну кімнатку й кухоньку, сам варив собі їсти, сам навіть дрова собі рубав. Його ближчими сусідами були Карасі, які купували йому в магазині їжу в той час, як і собі, замовляли й привозили брикет (коли це робили й собі), так само й дрова, а по воду й гас він часто посилав когось із дітей, зокрема мене, та й у магазин ми бігали з його доручення. Він же із двору виходив дуже рідко, бо це коштувало йому великих зусиль, а більше сидів у себе в кімнаті, пишучи там свої нікому не потрібні повісті, малюючи портрети чи будь-що: перемальовував із книжок картинки, робив натюрморти і так далі. Розігрував часто сам із собою партії в шахи й шашки, в ці ігри він грав заочно з різними людьми, пишучи листи, які також ми бігали кидати в скриньку. І справді, його задачки інколи друкувала місцева газета, і то був акт найбільшої його гордості. Сам він був жертвою післявоєнних жартів зі зброєю, було йому п’ятнадцять, коли вирішив розібрати якийсь набій, той набій вибухнув, руки тільки трохи покалічив, зате позбувся ніг і мав опалене, побите чорними цятками обличчя, що мене трохи й дивувало: коли він щось там розбирав, мали б постраждати руки, а не ноги. Згодом він мені оповів, що в тій історії постраждав не тільки він, а було їх ціла компанія, вони натрапили на набої, і з тієї компанії залишився живий сам, а всіх інших розірвало на куснички. З дітей я найбільше йому допомагав, отож найбільше його і знав, він ставився до мене по-дружньому, але найбільше вихвалявся своїми талантами таки переді мною, до нудного повторюючись. Батько в нього загинув під час війни, а мати мала хворе серце, тож, коли почула про нещастя (а їй сказали, що всі хлопчаки загинули), дістала серцевий напад і відійшла. Був у нього ще дядько, але той знати його не бажав, був-бо неймовірно скупий, а через те трохи звихнутий. Отак і вийшло, що Георгій Ковальчук жив у цьому світі сам як палець. Було йому тоді, на початку 50-х років, десь під двадцять, отож він цілком міг закохатися, що й принесло йому купу гризот та переживань. Він, людина малоосвічена, говорив суржиком і так само писав свої "повісті", вважаючи однак, що пише "русским язиком".