— Мені до району,— мовив я до Соломії, намагаючись усміхнутись, проте після недавньої зустрічі з ординцями вуста мої ще не відмерзли.
— О, прошу!—мовила Соломія, осяваючи мене живлющим блиском виразистих очей.
І я вже заніс ліву ногу, щоб сісти поряд із Соломією, як нарешті кинув поглядом на того пасажира, що сидів іззаду, бо їхала молода жінка не сама.
Ззаду сидів гітлерівський офіцер.
Світлі його, мов акацієвий цвіт, очі лляли мерехтливе сяйво в погляді — схожим сяйвом світиться підпалений спирт. Такими очима він дивився тоді в знахарчиній хаті, коли ми грали (я — під дулом пістолета!) знамениту шахову партію. В тому шаховому й психологічному поєдинку гітлерівець зазнав поразки, і я вже відчував подих смерті на своїх скронях, я вже був готовий загинути, але, звісно, Не здатись.
Стоячий комірець мишачого кольору мундира підпирав підборіддя, що спадало донизу товстою складкою сала. На Полях коміра сріблилась нашита емблема дубового листя. Свастику прикріплено на грудях і на лікті правої руки.
— Прошу сідати,— ласкаво мовила Соломія, наче аж подивована моєю загайністю.
Як і тієї пам'ятної ночі, гітлерівський офіцер був із шахівницею, яку тримав на широко поставлених гострих колінах. 1 Ірава його рука повільно піднялась, і Соломіїні слова пройшли повз мою увагу, бо я заворожено стежив за тим млосно непевним і погрозливим рухом.
Як я й сподівався в глибині душі, хиже дуло "вальтера", добре знайомого мені з першої нашої небаченої зустрічі, раптом виткнулось біля грудей, якраз навпроти свастики. Мимоволі в свідомості майнуло, що під дулом цього пістолета гітлерівський офіцер темної ночі проводжав Хому на авіалайнер, який мав сісти на яблунівській околиці. І якби тоді козацький загін не захистив довірливого, мов голуб, старшого куди пошлють, то не було б знайомства грибка маїлючка ні з автомобільною заокеанською цивілізації ю, пі і шаленим розгулом роликових ковзанів, ні з до— сягненнями медицини в боротьбі за продовження собачого життя.
Тепер цівку "вальтера" спрямовано в мої груди. Спирт в акацієвих очах горів рівно, блакитняве сяйво ллялось крижаними, здається, а не гарячими хвилями... У нього зараз була чудова нагода розквитатися за тодішній програш у шахи, та й узагалі дати вихід тваринним інстинктам своєї звірячої натури, адже довкола безлюдний ліс, глушина.
І в одчаї та розпачі я хряснув дверцятами машини й хутко подався геть. Здивовано пролунав один автомобільний сигнал, другий, третій, а коли я перегодя оглянувся, то "Жигулі" вже віддалялись, уже скоро й зникли між дубами, що зімкнулись над дорогою... Сумбурні запитання роїлись у голові: як у машині опинилася Соломія? Невже вона стала спільницею фашиста? А може, вона потребує допомоги, бо обманом і підступом опинилась у його лабетах? На ці та інші запитання не знаходив відповіді і відчував, що вже давно припустився прикрих помилок, зав’язнув у їхньому болоті. Авжеж, зав’язнув, бо вчасно не повідомив куди слід ні про зустрічі з ординцями та козаками, ні про фашистського офіцера, ні про радіобіологічні та телебіологічні свої здібності, котрі надали змогу постійно зв’язуватися з Америкою, поставили над усіма смертними людьми. Я з жахом передбачав, що попереду чекають нові випробування, і не відав, як порятуватись, як вийти сухим із води.
На дорозі показався "газик"-всюдихід, покритий вицві— лим зеленим брезентом, забрьоханий, як і належить свідомому колгоспному трудівникові. За лобовим склом помітив коротко стрижену парубочу голову, солдатську сорочку захисного кольору, і, не вагаючись, підніс руку. Машина, зашурхотівши стертими шинами, загальмувала, дверцята з металевим брязкотом розчинились, і молоді солдати, що сиділи на двох бокових лавочках, спритно порозсувались, ділячись місцем зі мною.
— До району підвезіть,— укотре вже сьогодні повторив я.
— Підвеземо,— пообіцяли майже в один голос.
— Як вам служиться? — поспитав, радий, що перебуваю під їхнім надійним захистом.
— Навіть коли солдат спить, то служба йде,— прозвучало у відповідь.
— За дівчатами скучаєте?
— А вони за нами скучають,— почулося зі сміхом.
— Демобілізація скоро?
— А якщо навіть демобілізуємось, то зостанемось мобілізовані й призвані,— реготали.
Враз мені відібрало мову, як заціпило, та й не одному, либонь, мені тільки б заціпило, якби ще хтось опинився разом зі мною в машині. Приглянувшись, я помітив, що кожен із солдатів тримає в руках чималий клунок, обгорнутий як не матерчатою шворкою, то паперовим шпагатом. А з тих клунків прозирає де синій, а де червоний шовк козацькрго пояса, а там вишита сорочка, а там оксамитові шаровари. Та найчудніше — між солдатами стояв чималий чемодан, а в чемодані лежали дерев’яні та керамічні старовинні козацькі люльки, порохівниці, кисети, кинджали, якийсь каламар, штоф і напівштоф, шкіряна баклажка, висушена таракуца. А в кутку машини, зв’язані в один сніпок, видніли криві шаблі, а поряд, у другому сніпку, так само зв’язані старі козацькі списи та рушниці.
Майнув здогад: невже солдати роззброїли отой козацький загін, який невідомо де взявся в наш час і невідомо з чиєї примхи розгулював на волі?..
І я вмовк і вже не озивався до самісінького районного містечка. Бо, згодьтесь, надто багато пригод і багато потрясінь звалилося в один день. Я зійшов біля станції технічного обслуговування, а "газик"-всюдихід із солдатами та зі старовинним козацьким збіжжям покотив далі, сховався за районним Будинком культури і, здається, там і зупинився за рогом.
Стоячи під парканом, я дивився вслід, і події давніші та пригоди нинішнього дня в моїй свідомості стали вила— штовуватись в один ланцюжок, набирати характеру чіткої структури. Майнули неясні здогади, в які я поки що не міг повірити, а тому, либонь, рано говорити про них... Зітхнувши, я подався до свого знайомого на станцію технічного обслуговування, щоб якось зараяв із зіпсованою "Волгою", а думки все повертались до неправдоподібних сьогоднішніх пригод.
РОЗДІЛ СОРОК ДЕВ’ЯТИЙ,
у якому йдеться про чоловіка-циркуля, про американський свинарський комплекс, про гарматне яабійнс м'ясо, а також про корпуси швидкого реагування для найгарячіиіих точок планети