Село Чудви скидалось на грандіозну мушлю доісторичної черепахи, де на скойках розмістилися садиби та колгоспні будівлі, а внизу сотався струмок. Я збавив хід машини, поглядаючи по узбіччю дороги, наче сподіваючись непередбаченого... Бо коли в Сухолужжі переді мною постав ексцентричний епізод, наче вичаруваний магією роману "Позичений чоловік", то невже в Чудвах я не можу сподіватись іще на більше чудо! Хоча б тому на більше чудо, що за Чудвами — й роман так підказував, і душа моя відчувала — вже мала бути ота всесвітньовідома тепер Яблунівка, до якої і слався мій путь.
Село Чудви, либонь, і вразило мою уяву так гостро, що нічогісінько чудного в цьому подільському селі я не помітив і на пучку.
Прослалося поле, зодягнене у весільну сукню озимини.
"До Яблунівки З км".
Серце моє повільно, як наповнений гелієм стратостат, опустилось у п’яти, і, ставши на якусь часинку безсердечним, я звідав страх. Од страху тіло стало легеньке, мов пух кульбаби, і якби я сидів не в машині, то вітрець підхопив би мою безтілесну кульбабку й поніс понад землею. І з асфальтованої дороги я звернув на путівець: треба переждати, щоб угамувалась душа, щоб охолонули нерви, бо зустріч із Хомою Прищепою здатна остаточно приголомшити, вбити.
Подолавши путівцем клин озимини, машина мовби пурхнула на луговий килим. Ген-ген за вербами та за вільхами голубіло дзеркало ставка. Висока трава помережана квітами, над якими перепурхували метелики. Дикі груші, старі й молоді, облиті молоком цвіту. І глід-жостір наче барвистими хмарками понакривався, так рясно розквітнув.
Порозчинявши навстіж дверцята, щоб вітерцем провіяло в салоні, я ступив на цей килим, де трава сягала за коліна. Тлумовисько весняних пахощів ударило в свідомість, мов наркотичне зілля, і в голові стало просторіше й вільніше. Сила й воля повертались у тіло, наче я обернувся на міфічного Антея, котрий у єдності з рідною землею черпав непереможне завзяття...
Нагле двигтіння лугу, тупіт копит, злий посвист із грудей, надсадне дихання раптом пролунали за спиною. Ще не позбувшися сомнамбулічного стану, я обернувся... Коні летіли галопом, із їхніх ніздрів наче аж диміло парою, піна котилася з ошкірених зубів, очі палахкотіли ярим огнем. Хижо попригинавшись у сідлах, повбиравши голови в плечі, верхи на конях неслись, либонь, татари. Наче переборовши невмолимі закони часу, якому не було й нема вороття, наче виламавшись із реліктової товщі минувшини, яка давно відшуміла, вони були зодягнені в гостроконусні шапки, обторочені хутром, лопотіли від швидкої їзди їхні барвисті шаровари... в руках занесено криві ятагани... жорстокі усмішки зміїлись на тонких устах... Звинувшись вужем, шовковий аркан спалахнув на сонці в переднього вершника — і вже за коротку мить обвився довкола моєї шиї. Не вірячи в таку чудернацьку явину (наслання якесь, мана, верзеться казна— що!), я спробував розімкнути міцну петлю пальцями...
— Ясир! Ясир!—закричали вершники гортанною мовою, наче орли заклекотіли, оточуючи мене зусібіч щільним кільцем.
Кінські гніді та чалі боки ходили ходором від шаленого бігу, чулось хоркання, іржання, надсадне сапання. Обличчя нападників — смагляві, тонкоброві, з приплюснутими носами, що роздимались крильцятами напружених ніздрів,— виражали азарт і таку непідробну щиру ворожість до мене, а шовковий аркан так міцно стискував шию, що я злякався.
— Волоцюги! Хулігани! Розперезались, бо районна міліція далеко! — кричав я, задихаючись від гніву і від аркана на шиї.— Відпустіть — і я зараз сам поїду в район до начальника міліції самого товариша Венеційського!
— Ясир! Ясир! — горлали татари на конях.— Одвеземо в Бахчисарай! У Кафу! Гребтиме галерником на галері.
— Ви, холерники, я вам покажу галерника! Нащо мені ваша галера, коли маю "Волгу", хіба вам повилазило, ген стоїть під грушею.
— У рабство! — аж пінився, витріщаючись, мов дідько, отой клятий песиголовець, що тримав у лівій руці кінець аркана, а в правій татарську шаблю, що зблискувала водяною синню дамаської сталі.— Хай зогниє в кайданах!
— Побешкетували, хлопці, й годі!—спробував я вдатись до розсудливого мирного тону.— Я іноді теж люблю пожартувати, бо в душі не бюрократ.
— А тепер додому, до Ногайського ханства! — скомандував їхній ватажок і смикнув за аркан так, що в мене очі полізли на лоба, як жабенята на слизьке.
— Сказилися! Подуріли! Яке Ногайське ханство! — хрипів я, ледь перебираючи ногами, щоб утрапити за конем, що спритною ступою ступав у табуні. Вершники гомоніли між собою якоюсь чудною мовою, з якої не можна було втямити й словечка.
Невже вони, злої личини діти, й справді отак візьмуть мене у ясир і потягнуть у шовковій петлі до Ногайського ханства? А що, коли стався неприродний катаклізм і якісь уламки минувшини, добре зберігшись, подекуди ожили, стали дійсністю — й ось я одним із перших громадян зіткнувся з усією жорстокістю цієї дійсності?
Маячня, та й годі, бо чому ж тоді реактивний літак летить у небесах? У пору татарських набігів на Україну реактивні літаки над зграями степових зайд не літали. Та й сталеві коні, себто трактори, тоді на колгоспних ланах не водились, бо до перших тракторних заводів було ще далеко, як і до колективізації.
До гаю темненького наближались, із якого спів солов’їний линув та багатоголосе зозулине віщування довгих літ (кому — цим зайдам чи мені?), як раптом стіна гаю немов провалилася зсередини і прямо на нас... поринув загін кінних вершників. Загін, може, був і малесенький зовсім, та появився з гаю так несподівано, мчав уперед так стрімко в грізному мовчанні, довгі шаблі над схиленими до кінських грив головами палахкотіли з такою смертельною одчайдушністю, що я відчув: ось і настав мій кінець на близьких підступах до благословенної Яблунівки. Страху не було, перед внутрішнім зором із калейдоскопічною швидкістю не проносились картини прожитого життя. Ось тільки в пам’яті монотонною струною бриніли чиїсь поетичні рядки: "Не йди, кохана! Чуєш, зачекай! Прошу — любов’ю. Поглядом. Рукою. Моя душа — мов голуба ріка простелеться, щоб бігти за тобою". Губи тремтіли, мов осикові листочки, й шепотіли: "за тобою... за тобою... за тобою".