Мабуть, яблунівськс правління, висуваючи Хому Прищепу на роль першої снігової людини, міркувало ще й так:
віл першого в світі космонавта — до першої снігової людини! Оскільки ж Хомі Прищепі в силу історичних обставин стати першим у світі космонавтом не дано, бо історії рогів не скрутиш і не повернеш її назад, то першою в світі сніговою людиною стати цілком можливо. Та й чому не можливо, коли в нас здавна існує славна традиція: не чекати, поки достойна людина висунеться на достойне місце, а на достойне місце висувати висуванця. Отож нехай Хома Прищепа і буде таким висуванцем, нехай гідно несе ярмо слави першої снігової людини.
Трудно, скажете. І якось незвично, скажете. Та й досвіду, скажете, ніякого. Але хіба ми не першопроходці, не підкорювачі трас — хоча б космічних? То нехай Хома Прищепа пройде трасою снігової людини, хай покрутиться в її шкурі, а ми вже полюбуємось, а ми вже потішимось. Бо негоже віддавати пріоритет, яблунівський "Барвінок" за пріоритет горлянку перегризе.
Й інші чутки ширились про Хому, бо якщо ти на видноті, мов гуля на лобі, та до того ж іще й мовчиш загадково, мов риба об лід, після тієї придибенції з четвериком позолочених італійських коней, то чуток рясно родитиме... Начебто він готується їхати в далеку Шотландію, щоб, нарешті, розгадати загадку озера Лох-Нес, своїми руками виловити знамените чудовисько Нессі... Та ми не станемо докладно зупинятись на цій хоч і цікавій, проте неправдивій чутці, бо, нарешті, маємо намір послухати самого Хому, який ось-ось розтулить уста.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,
де Хома не хоче їхати ні до Великого Вербного, ні в Сухолужжя, ні п Чудии, а тільки до Америки
Повернувся якось мовчазний Хома Прищепа з колгоспної ферми додому — стомлений, як вірьовка, на якій з ранку до вечора воду із колодязя витягають. І очі в чоловіка наморені, мовби два кінських хвости, якими коні в лузі відганялись від гедзів. І руки натруджені, мовби два собаки, які від усієї душі цілу ніч брехали на місяць, а вдень, здурівши, й золоте сонечко в небі обгавкували натщесерце. Ніколи так не стомлювався в колгоспі, то, либонь, і на цей раз охляв не від улюбленої роботи, а від усяких пліток, чуток, обмов, поговорів, поголосок, що доходили до його не— замкнених вух.
Поклав на столі темні, мовби з ковальського горна вийняті, залізні болванки кулаків і дивився на них, наче на дику диковину, коли ото свиня не кована. Либонь, за дні мовчання голос йому десь глибоко запав у грудях, як западає на дні в криниці відро, що зірвалося з ланцюга. Зрештою, став витягувати голос із грудей — і пролунали з горла схлипування, булькання, зітхання, шепіт і посвист.
Мартоха, перед чоловіком гарячу страву ставлячи, нахилилась до його рота, наче мала обіруч зловити оте довгождане слово, щоб воно, сохрани господь, у двері не вилетіло, бо потім шукай вітра в полі!
— Мартохо! — зрештою вирвалось те перше й те найважче слово з грудей.— Поза морем і так багато всякого лиха, а їм бог іще й жінок наплодив...
— Тьху, чоловіче!—сахнулась Мартоха.— Й чого тобі забивать памороки заморськими жінками?
— Я оце, Мартохо, на своє думання сам набрів, ніхто не пхав... їхати чи не їхати?
— А куди, Хомонько, їхати?.. А куди, Хомонько, не їхати?.. Бач, як довго мовчав, хоч і не живемо з тобою, мов кішка з собакою. І немає в нас так, щоб ми вдень одне одного гудили, а вночі одне одного любили... То куди їхати?.. Куди не їхати?
— В Америку, трясця її матері! — Й Хома вдарив кулаками, наче молотами, по столу.
— А я думала, що ти збираєшся у Велике Вербче, там, кажуть, у магазині викинули славні соковижималки, а в цьому році ой як рясно має вродити яблук... Значить, тебе в ту Америку пускають?
— А чого б це мене мали пускати?
— Значить, не пускають?
— А чого б це мене не пускати?
Мартоха, ледь отетерівши, стала схожа на оту ліниву, яку й ноги не носять, очі позлазились на обличчі, як мухи після морозу, а губи їй порозсідались на всі боки, як реше— тилівська толока.
— Чого це мене мають пускати чи не пускати? Захотів — їду, захотів — не їду.
Мартоха заходилась якесь слово м’яти в роті, проте, либонь, м’яла так, наче три дні не їла хліба, а слово їй прилипло до гострих зубів, як до смоляної лавки. Й нарешті випустила те пришалимонене слово з рота, й подибцяло воно, мовби приблудна вівця.
— Та з якої хороби та Америка знадобилась? Подайся в Сухолужжя. Там, кажуть, у промтоварах такі сапки викинули, що не гнуться, а нашу вже іржа сточила, чим город обійдем?
— Совість кличе, Мартохо! Фермери. Совість кличе, щоб, може, разом із фермерами пройтись у великому поході, пройтися зі штату Айова до Білого дому у Вашінгтоні. Притискують, Мартохо, фермерів, що їм уже неви— крут, дихати нічим... Індійцям теж трудно в резервації, як мор і голод у них, а утисків скільки, а знущань!.. Негри, Мартохо, в безправ’ї живуть, ку-клукс-клан без ножа ріже... Оце я подумав, як подумав, як подумав! Скільки ще в них силують отого діда скакати за кавалок хліба, скільки ще там багатих шепчуть із кумою, а убогі з сумою, скільки ще отих, що прагнуть навіть у старця кий відняти! То чи можу я сидіти склавши руки, цень-цень, аби день, аби вечір близько? У нас у Яблунівці як говорять? Волю неволя вчить.
— Хомонько,— залебеділа рідна жінка Мартоха,— а може б, ти в Сухолужжя все-таки подався? Або у Велике Вербче... Або в Чудви! Скрізь у нас тихо й спокійно, голови не віднімуть.
Вона, либонь, своєю ласкою хотіла проткнути Хому, наче вужа вилами. Тому й бо в цю хвилю лагідність із неї йшла, як вода з каменя. Проте чоловік, забувши про страву на столі, яка вже задубіла, все дужче сурмонився на лиці, наче його пригощали вареним милом. І Мартоха тоді вмить забула свою лагідність, уже говорила — як гвіздки прибивала:
— То, значить, я тобі наче старий чобіт: скинув із ноги й викинув? А хто за тебе в колгоспі робитиме? А хто за тебе сидітиме під ясеном на постаменті? — Руки її шугнули над головою вгору, як блискавиці.— А чиї плечі твою славу, Хомо, триматимуть? І Іема такої людини ні в Яблунівці, ні поза Яблунівкою, тільки твої плечі те жорно і вдержать.
Інший би замовк, обмірковуючи, але ж, як пригадуєте, Хома напередодні довго мовчав, наче аршина проковтнув ізнічев’я. Гадали, що він побивається за четвериком італійським, за позолоченою квадригою, а, виявляється, зовсім інше варилося в душі. Отож мав час обміркувати й зважити, а тепер викладав слова — наче зі сковороди оладки, печені на олії соняшниковій.