Приватне життя феномена

Сторінка 132 з 134

Гуцало Євген

І враз у хліві грибка маслючка проспівав півень. Той півень наче кинув жарину вогню в суху солому, бо за хвилю йому відповіли з ближчих сусідських обійсть, потім із дальших, іще з дальших,— і скоро півні співали по всій Яблунівці. їхні лункі горлянки наче палахкотіли смолоскипами, наче видихали назустріч близькому ранку струмені палахкотючого вогню, й ті окремі струмені вгорі над селом зливались у голосне, золотисте вогнище, яке цвіло, здається, все розкішніше, все палкіше. Це було ритуальне древнє вогнище, запалене лункими горлянками яблунівських півнів на пошанування досвітку, на пошанування сонця, яке ще ховалося за обрієм.

Усяка нечиста сила споконвічно боялась голосу півнів. Отож ота нечиста сила, яка на постаменті вступила в моє тіло, також злякалась пташиного співу й поволеньки стала звітрюватись з мого єства. Здалось, що гранітне коріння вже не так міцно тримається за постамент, що не так лунко б’ється гранітне серце у гранітних грудях, поменшало гранітних думок і гранітних мрій у гранітній голові.

А коли згодом ударили вогненними сурмами другі півні, складаючи полум’яну осанну світанню, то я відчув, що я вже не гранітний, а наче з глини виліплений, можу розбитись і розсипатись.

А коли вдарили й треті півні, то моє тіло здерев’яніло, й думки здерев’яніли, й мрії здерев’яніли. Від наглої втоми підкошувались ноги, й хотілося сісти на лавчину, щоб відпочити, проте інерція недавнього самозвеличення тримала вертикально.

Тоді з хліва долинула музика. Очевидно, почалась ранкова трансляція для породистої корови, аби вона більше дала молока й вищої жирності. Чи то щипком, чи то медіатором добувався ніжний ліричний звук, який раз у раз повторювався. Якийсь віртуоз грав на старовинній грецькій кіфарі. Звуки кіфари, що долинали з хліва, де стояла породиста корова, остаточно вигнали нечисту силу з мого єства. Ноги підкосились у колінах, і я впав рептухом на лавчину. А що замість нечистої сили в душі поселився страх (а що, коли Хома зараз вигулькне з хати із замашним кимаком, щоб утришия гнати самозваного злодія?), я животом ісповз із постаменту. Подерши штани, прожогом кинувся через садок, і гілля яблунь та вишень дряпало обличчя, сікло по щоках. І здавалось, що кожне деревце кричить услід: "Ти ловкач, який і рідного батька продасть, якби знайшов охотника на старе луб’я!" Кожен пеньочок волав: "Такий злодій як увійде в комору, то хоч би гадюка лежала, то зжене та вкраде!" Кожна галузка випоминала: "Це отой шахрай, що зовсім дурний: з чужого воза бере, а на свій кладе!" А я тікав по землі, наче журавель у небі, хоч, може, оті звинувачення яблунівської природи й були мені корисні, мов сліпому дзеркало, чи так потрібні, як собаці п ята нога. Я тікав, щоб не зловили на гарячому, боячись отієї щирої правди, яку хоч засип золотом, затопчи її в болото, а вона все-таки наверх вийде!

РОЗДІЛ СІМДЕСЯТИЙ,

останній і завершальний, у якому автор сідає в автомашину, прощається з благословенною Яблунівкою й по дорозі до Києва міркує про невичерпний творчий геній українського народу

Зубний біль минув, наче рукою зняло, а разом із зубним болем пропали радіобіологічні та телебіологічні мої здібності. Потай сподівався, що повернуться, згадуючи обнадійливі слова районного стоматолога: якби розжився на вставні верхню та нижню щелепу, то міг би приймати телевізійні станції по кількох каналах, а також працював би на ультракоротких хвилях. Коли й де сподоблюсь такого химерного щастя, коли й де матиму таку рахубу?..

Коли востаннє виходив зі знахарчиної хати, почувався так, наче душа моя досі була зодягнена в отой чародійний мальований квітник, а тепер я мушу кожну квіточку зняти з душі, з серця, мушу вирвати їх зі своїх думок, бо ж попроростали в думках глибоко. Попрощався з хатою знахарчиною в той пам’ятний літній день, попрощався з садом, із подвір’ям. Бусол сів біля комина, клацнув дзьобом — і зірвався, далі полетів над деревами, а я дивився на бусла так, наче із птахом теж прощався назавжди, наче він зникав із моєї душі так, як оті мальовані квіти.

Сів у машину, виїхав у вуличку, а потім причинив ворота, що скрипнули жалібно, наче заплакали. Надумавши востаннє проїхатись по Яблунівці, я вів машину повільно, бо до всього хотів приглянутись і все запам’ятати. Назустріч трапилась вантажна машина, в кузові якої золотом світилося зерно пшениці. Яскраві мальви цвіли по обійстях та по узбіччю дороги, і їхні гарячі пелюстки нагадували дівочі щоки. Проїхав коло хати грибка маслючка, сподіваючись, що таки пощастить бодай краєчком ока вгледіти цього видатного характерника колгоспної епохи, проте не помітив ні його, ні рідної жінки Мартохи.

На цегляний постамент під ясеном здерся півень — великий, гребенястий і вогненно-рудий. Чи не отой голосистий будимир, котрий учора перед досвітком озвався полум’яною сурмою, очутивши всіх яблунівських півнів? Либонь, той, що своїм співом прогнав нечисту силу з мого єства, а заодно зсадив із чужого постаменту.

Бач, тепер сам бронзовіє в погорді, бо свійському птахові також кортить повеличатись! Що людина, що птах — одного поля ягоди, мають багато схожих звичок, спільного

в норові. І людина, і птах прагнуть самоствердження, прагнуть вічності.

Яблунівський Будинок культури білів у сонячному промінні, неначе велетенський морський лайнер, що приплив із далеких водних просторів і тепер завмер у штилі сільського дозрілого літа. Які грандіозні мистецькі ідеї тут народжувались і вмирали, які шедеври творились і руйнувались у прах, бо їхні руйнування і смерть були вже закладені в основі методу рухомого живопису і рухомого театру. Стане чи не стане в майбутньому цей Будинок культури пантеоном новітнього мистецтва, основоположником якого в такому нелюдському самозреченні намагається стати бородатий одержимець із сатанинським поглядом? Де він тепер? Чи не дає часом слідчому свідчення в справі, яку порушено проти нього? А може, шукає адвокатів, котрі могли б захистити, відстояти його принципи? Трудно сказати, проте можна не сумніватись, що він не здасться, що боротиметься, марно сподіваючись на перемогу.