Коло замикалось. Хома став такий швидкий, аж на ньому шкура говорила, такий верткий, що й з-під ступня викрутиться. Вже ось-ось, здавалося, зловлю його, наче рибину в каламутній воді, а він в’юном вислизав із-поміж пальців. А я ж у Яблунівці теж став хитрий як чорт, дурний як ворона, впертий як свиня, отож і ганявся за ним, отож і наврипився спіймати. Але ж і Хома такий, що хоче з лавки впасти й тіла не забить, він, може, й кудкудаче десь на чужому городі, зате на своєму несеться. Зрозумів, що хочу щось вивідати в нього про Америку, а раз вивідати, то наче вкрасти й не повернути. А не для того, може, старший куди пошлють добивався аж за океан, щоб потім його вдома обкрадали, навіть якщо ті злодії — ох і великі цабе, навіть не з Яблунівки, а з самого Києва!
І коли Хома став ховатись від мене зі своїми розповідями про Америку (адже я знав так мало про його перебування за океаном, адже я так багато не знав про походеньки грибка маслючка на далекому континенті!), то мимоволі я й справді відчув себе злодієм, якого повсюдно чути, отим, хто догадавсь — і вареники в шапку. Почувавсь хватом, що зцибрив і вдає, наче не він. Бо хіба не з такою метою вибирався колись із Києва до Яблунівки? Не з метою пізнати подільську Яблунівку та знаменитого позиченого чоловіка в рідному селі? Бо здавалось, наче то грибок маслючок украв у мене отой роман, який став усепланетним бестселером, заживши розголосу і в позаземних цивілізаціях, а заодно вкрав усепланетну і галактичну славу!
Раніше, коли їхав до Хоми, то здавалось, наче він обікрав мене.
Тепер, коли мав їхати з Яблунівки, почало здаватись, наче то я обікрав Хому.
І я змусив себе схаменутись, не бігати слідом за грибком маслючком: на чуже пшінце укріпцю не приставляй, чуже добро — чужі й сльози. Хай і для Хоми щось дістанеться із тих вражень, що привіз додому з-за океану, хай зостаються на хазяйстві. А то й справді, де це видано, щоб у чоловіка геть-чисто все забрати?.. Щоб перестати гасати слідом за грибком маслючком, який скрізь моторно тікав од мене, я став зумисне розпікати в собі сором за неблаго— чинні вчинки. Батожив своє сумління заповідями: не руш чужого, не бери, де не поклав, чуже переступи, та не займи. Й до того добатожився й досамобичувався, що ходив скрізь червоний, мов рак печений, що палахкотів серед люду, мов іскра, що інколи здавалось, наче провалився крізь землю по коліна, а то до пояса, а то з головою гулькнув у безодню розверсту. Ось що таке сором, коли щось зумисне вкрадеш, а потім зумисне і каєшся!
Бо чом не покаятись, коли Хома нарешті оцінив тебе так, як того пана, що в соломі спить і зубами ськається!
Наче сказав, що ти хоч великого роду, та песького ходу, що пошився ти в пеську шкуру. Отож, коли ти такий добрий, як собака вві сні, не хочу з тобою знатись.
Чи переживу я коли таку соромоту? Попався, коли чужим потом грівся, коли чужими пирогами та хотів своє горе поминать... Але ж, не зазнавши горя, не знатимеш і радості! Хто це сказав? Моя соромота?.. Терпи горе — добро буде! Те знову під’юджує моя соромота?
Лишенько, що тільки коїлось і коїться в Яблунівці з моїм сумлінням і моєю совістю! Невже такі прикрощі близькі всім тим, хто береться за перо, хто прагне якщо не перевершити, то бодай дорівнятись до грибка маслючка, до старшого куди пошлють, до Хоми, що написав роман "Позичений чоловік"?
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ВОСЬМИЙ,
у якому знову йдеться про День сміху в Яблунівці, коли з автора, либонь, сміються всі: ні живі, ні вмерлі, ні швець, ні мнець, а чортзна-що, а також ні грач, ні помагач, і оті недужі, що сіли та й хліб поїли
Вся Яблунівка знала, бачила, чула, що я бігав за Хомою, а грибок маслючок тікав.
І чи то ввижалось, чи насправді так відбувалось... Могло ввижатись, а могло й відбуватись, бо хоч слідчі органи району й зайнялись ділом рухомого живопису і рухомого театру, бородань перебував на волі. Перебуваючи на волі, він міг зробити ще одну відчайдушну спробу довести життєздатність свого мистецтва, щоб реабілітувати себе в очах громадськості, потерпілих од його мистецтва громадян, а також начальника районної міліції самого товариша Венеційського.
Пригадуєте, колись щойно по своєму приїзді у Яблунівку я потрапив на засідання правління колгоспу, де мовилось про нові звичаї та обряди, гідні нашого способу життя?
Щороку проводити День сміху під гучні аплодисменти запропонував тоді старший куди пошлють. І, либонь, запропонував не без підказки бороданя, з котрим уже тоді злигався.
Тепер — жнива, День сміху в Яблунівці, напевне, проведуть по закінченню осінньо-польових робіт. А зараз, очевидно, вже потроху стали готуватись. Але, виходячи з принципів рухомої естетики рухомого живопису й рухомого театру, винайдених несамовитим бороданем, стали готуватись не на сцені в Будинку культури, а в житті живому: на тваринницькому комплексі, в магазинах, на пошті, в школі, в лікарні, в колгоспній конторі. Варто було комусь із яблунівців здибатися зі мною, як вони починали сміятись чи усміхатись. Авжеж, чом їм не сміятись чи не усміхатись, коли кожному відомо, що я ганявся за Хомою, а Хома повсюди тікав од мене!
В тому, якими усмішечками мене зустрічали Яблунівці, я вгадував режисеру бороданя, його демонічну руку. Затятий, і на суді не покається, і після винесення судового вердикту вважатиме, що за його мистецтвом — майбутнє! Але як почуватись і поводитись мені, коли ось у цю хвилю його мистецтво спрямоване проти мене, має таку точну адресу?
Здавалось, той День сміху вже почався, він присвячений тільки мені, він супроводжує скрізь, куди ступлю. Сміялись усі. І той, хто багато їсть і п’є і хто у розум не тне. І той, кому дай і наддай — то все мало. І ті ліниві, що двічі ходять, і ті скупі, що двічі платять. Розтягували роти в усмішках старі діди, в яких болить бік дев’ятий рік, та вони не знають, у котрім місці, й оті недужі, що сіли та й хліб поїли, й оті хворі, що в них волосся попухло, й оті немічні, яких і довбнею не доб’єш. Глузували з мене оті працелюби, котрі три дні мелють, а за півтора дня з’їдять, котрі ївши гріються, а роблячи мерзнуть, котрі стільки зроблять, як комар надзижчить. Здавалось, насміхається з мене й оте каміння, під яке вода не тече, і циганська кобила, що день біжить, а три дні лежить, і насміхалася свиня у барлозі, а птах у дорозі, й оті коти, що звикли очі жмурить та голови ховать, і отой вовк, котрий би здох, якби довго лежав. Здавалось, регочуть із мене й усі яблунівські мухи: які по смолі лазять, дибають по сметані, крутяться в окропі, звиваються у мазі. Потішались ні живі ні вмерлі, а також оті, що сидять, як засватані, що сидять, як морква в грядці, що сиднем сидять, а потім каменем сядуть. Лукаво підморгували при зустрічі зі мною ні швець, ні мнець, ні чортзна-що, а також ні грач, ні помагач, а також дуга в лісі, а хомут у стрісі, а ще і аршин — не сукно й глек — не вино!