Багато легенд складено про лебедину любов та лебедину вірність, а про любов лебедя до земної жінки майже немає. Ми також не станемо складати такої легенди, бо не хочемо вірити в достовірність яблунівських пліток, поговорів, обмовлянь. А тільки скажемо, що з поверненням Хоми з-за океану лебідь став сам на себе не схожий. Сипне хазяйка пшениці чи гороху, а лебідь не їсть, лиш дивиться зажуреними очима, сурмисто вигинаючи прекрасну шию. А коли побачить грибка маслючка в сінях чи на подвір’ї, то так уже високо витягує вгору дзьоба, наче сонце в небі хоче дзьобнути. І голосно шипить, наче погрожує.
— Чого ти, лебедику, гніваєшся, що Хома повернувся? — допитувалась Мартоха.
Лебідь тупцяв лапами по землі й знову шипів.
— Як побачить мене, то весь час шипить, наче свариться,—— сказав Хома.
Бував по світах, усякої дивини чоловік набачився. І автомобільну цивілізацію бачив, і медичне обслуговування собак за океаном, і свинарський комплекс, що виготовляє масові партії забійного гарматного м’яса для найгарячіших точок планети. Навіть мало свою смерть не побачив у тому "кадилаку", в який підкладено міну. А виявляється, що найдивовижніша дивовижа чекала на Хому не десь у так званому вільному світі, а вдома!
— Люди всяке плещуть про тебе й про лебедя,— мовив Хома,— та я не вірю їм.
— Ще б пак! Під замком стільки висидіти!
— Але якийсь і справді він чудний, цей лебідь. Либонь, не байдужий до тебе, еге?
— Не казав, не знаю,— зніяковіла Мартоха. їй, звісно, солодко лоскотало пиху, що сподобалась лебедеві, бо жінка завжди дорожить чужою увагою — і чоловічою, і лебединою.
— Ой, Мартохо, чи не хитруєш ти? Але ж і хитрого лиса можна зловити!
— Я не отой циган, що сонцем крутить.
А що лебідь не переставав гороїжитись проти Хоми, все покрикував, усе крила сердито попускав донизу, все гнівно шию витягував догори, то грибок маслючок мусив сказати:
— Де це видано, щоб мене та з мого двору виживали? Поки вештався по тій Америці, в хаті інший хазяїн появився.
— Не май зла в серці до лебедя, Хомо. Звикне до тебе, помиритесь.
— Яз лебедем не сварився, то й не збираюсь миритись. Ти диви, який скажений!
— Лебідь не скажений,— заперечила Мартоха.— Він такий ніжний, як плавлений віск!
— Як плавлений віск? — похмуро перепитав грибок маслючок.
— Еге, як плавлений віск,— повторила Мартоха, не вловлюючи грози в голосі чоловіка.
— Може, ти хочеш, щоб я з дому пішов?
— А чого тобі з дому йти? — не втямила.
— Тобі, Мартохо, хоч сова, аби з другого села?
— Схаменися, цюцю босий, не толочи проса. Порівняв лебедя з совою!
— Еге ж, неспроста Яблунівка язиками плеще. Значить, жінко, вибирай: або я, або лебідь!
Стояли на обійсті перед Мартохою — розгніваний Хома, аж золоті жуки йому з очей прискали, й розгніваний лебідь, у якого дикий клекіт виривався десь із глибини грудей. Жаль було Хоми, з яким стільки пережито й звідано горя та щастя. Жаль і лебедя, який утішив Мартошину душу в самотності. Обох жаль — і Хому, й лебедя!
— Обох вас вибираю, Хомо,— сказала.
— Або я, або лебідь,— уперся старший куди пошлють, наче отой лапоть, якого скільки не вари, а він усе догори.— Ні своє хазяйство, ні тебе не збираюсь ділити навіть із лебедем.
— І скупий же ти, Хомо! В тебе копійка скаче, а карбованець плаче. Ти останньої сорочки не знімеш і не віддаси.
— Я, Мартохо, чужого не хочу, а свого не попущу, бо коли чуже візьму жменькою, то чорт моє візьме міркою. А твій лебідь який? Вилікувала, доглянула, а він так оддячив? Не дороге йому своє латане, а закортілось чужого хапаного. Хай собі летить до Чорного моря, а не вештається по Яблунівці, поки йому яблунівські парубки не перебили крил і ніг.
Еге, неспроста, видать, село гомоніло про лебедя та про Мартоху! Мудрій та красивій птиці і пояс цнотливості не завада.
— Або я, або лебідь,— утретє повторив грибок маслючок.— Якщо тобі цей лебідь дорогий, то я таки знайду дорогу до французької горлодерки. А перед тим ще й до сільради напишу.
— Про що напишеш? — сполотніла жінка, почувши про французьку горлодерку і про сільраду.
— Напишу, що до тебе лебідь у прийми пристав. А товаришеві Венеційському напишу, що лебідь живе без прописки. Та й безпаспортний він птах, його прописати не можна.
Замислилась Мартоха гірко. І Хому жаль, і лебедя шкода. Обоє стоять перед нею, переживають, обоє ревнують: кого вибере? Та, видно, ведмедя не налигаєш, правду кажуть... Хома буває злий, мов муха в спасівку, візьме й напише до сільради чи самому товаришеві Венеційському, а то, не роздумуючи, смиконе до французької горлодерки, аж смуга ляже. Одрізаного не приставить, отож десять раз одміряй — і ні разу не відріж.
— Хомонько мій золотий! — щиро мовила жінка, падаючи чоловікові на груди.
Й коли білий гордий лебідь побачив, що Мартоха впала на груди грибка маслючка, обіймаючи його в нападі любові, то зашипів гнівно й голосно, в горлі йому заклекотіли ревнощі. Бо, звісно, хіба він міг не любити жінку, що врятувала, вилікувала й доглянула? Жінку, яку тепер обіймав чоловік — ну що з того, що законний? Хіба до законного не ревнують закохані чужі чоловіки і, як бачимо, навіть птиці?
Білий лебідь дрібно переступив ногами червоними, крила його розложисто гойднулись, і вже велика й красива птиця бігла по споришевому моріжку, вже й злетіла над городом у повітря. Так довго не літавши, лебідь уже, здавалося, міг і розучитись у гурті свійських гусей та качок, із якими зазнайомився на яблунівських ставах. Та не розучився, горе й сліпі ревнощі повернули йому майстерність вільного польоту.
Лебідь, кружляючи, злітав усе вище й вище, аж поки піднявся мало не до фіалкової хмари, що завмерла над хатою грибка маслючка.
— А що, коли зараз кинеться сторчголов донизу? — злякано сказала Мартоха.—— Коли лебідь губить лебідку, то вбиває сам себе... Ти, Хомо, як отой скупий, що збирає, а чорт калитку шиє.
Лебідь літав високо над Яблунівкою, черкаючи крильми фіалкову хмару. Грибок маслючок ізблід.
— Ти, лебедю,— прошепотів,— на чужий коровай очей не роззявляй.
— Ой, лебедику мій, лебедику! — заломлювала руки Мартоха до неба.
— Чує кіт у глечику молоко солодке, та морда коротка,— шепотів Хома.