— Я, може, й не залазив би сюди,— зізнався з наївною, дитячою усмішкою,— якби Мартоха не просила. Мовляв, посидь, Хомо, а я стану й помилуюсь. Ну, звісно, як жінку не послухати. Сяду, посиджу, а вона тішиться.
— Часто сидите?
— Трапляється... Позавчора в дощ сидів, бо піонери зі школи навідувались, мав догодити малечі.
— Маєте улюблену позу? Сьогодні я вас побачив у позі мислителя.
— Сядеш і в позу мислителя, коли треба поміркувати над тим, чи вистачить комбікормів худобі і свиням. А чи опосідають голову думки про арабів, про долю палестинців... А як погарикаюся з жінкою, теж тікаю на п’єдестал. Стану і стою, наче бовван. А вона перегнівається, то приходить просити, щоб до хати йшов, бо вже вечір чи ніч надворі. То я не озиваюсь. Бо де це бачено, щоб пам’ятники говорили. Зголоднію, то Мартоха їсти винесе, а я до харчів і пучкою не торкнусь, бо який же це пам’ятник у світі їсть хліб із салом чи лемішку лигає? Я бував по всяких закордонах у війну, то не бачив. І в нашій країні не водиться. Ось узяти до прикладу Петра Першого в Ленінграді. Вже, кажуть, давненько стоїть над Невою, а й ріски в роті не мав, а кінь його ні вівса не бачив, ні води, хоч і річка близько. Отож і я на п’єдесталі такий, як усі пам’ятники на білому світі. Стовбичу, поки Мартоха переказиться і перегнівається, а тоді вже спускаюся на землю. На землі знову і їм, і п’ю, як усяка людина. Та й треба надолужити згаяне за той час, що сидів на п’єдесталі.
— А які, Хомо Хомовичу, є ще пози у вашому арсеналі?
Прищепа став жвавий, мовби чорт пугою вдарив, і лице його засвітилось ювілейним карбованцем. Підморгнув мені змовницьки:
— У моєму арсеналі їх багацько, як за копійку часнику. Тут що важить? Буває, важить настрій — у доброму можу стати в таку позу, що любо-дорого серцю, а в кепському — то й поза кепська, бо, може, мені тієї пози треба, як п’ятого колеса. Голодний чи ситий — теж залежить. Поки живий, то можу бути на п’єдесталі, як хочу: і прямо, і криво, і навколішки, і навлежачки.— Він пирснув сміхом, наче пшоном сипонув по блясі.— Недавно один із районної газети навідувався, просив стати на п’єдесталі в позу войовничого гуманіста нашого часу, щоб, значить, по очах можна було прочитати, що, може, мені з усякими людиноненависниками не по дорозі.
— Й ви стояли в позі войовничого гуманіста?
— Мусив стати, щоб той журналіст одчепився, бо він мені потрібен, як кобилі трясця... Поки правління бариться з пам’ятником, то повинен сам стояти, адже народ просить, а народ хіба можна не уважити? Я ж бо з народу вийшов, плоть од плоті його, хіба не видно?
Крекчучи, Хома Прищепа спустився з мурованого п’єдесталу. На землі уже не був такий монументальний, як недавно,— па землі він був весь земний.
— А настане та пора,— мовив із замріяною зажурою,— коли отак стану на цьому підмурівку — і вже ніколи не спущуся додолу, не подамся ні до Мартохи, ні до колгоспу, не візьмуся ні за вила на корівнику, ні за ложку в хаті... Стоятиму у віках!
— А вже зараз хочете бодай трохи постояти у віках?
— Кажу ж, не хочеться — зітхнув.— Та доля не обмине й не одцурається, почекаю.
Хома Прищепа, либонь, читав мою душу, як батюшка в церкві читає євангеліє, бо, лукаво стрельнувши очима, сказав:
— Та що це я ханьки мну, так наче діла немає? Добивалися ж, мабуть, не для того, щоб на живий пам’ятник надивитись. Ну й Хома — треться та мнеться, вибирається, мов за море стріляти... Прошу!
— Насамперед на вас подивитись кортить.
— Е-е, всі так балакають, а насправді... Прошу!
й проворно задрібцював попереду, а я вже слідком покотився, мов дурень з гори.
— Ласкаво прошу,— Хома Прищепа відчинив двері хліва, ступив через поріг.— Будьте гостем.
І нарешті побачив я знамениту породисту телицю, за яку рідна жінка Мартоха позичила свого чоловіка Хому яблунівській пройдисвітці Одарці Дармограїсі. Власне, в хліві стояла не телиця, а тілиста корова червоної масті з великими крученими рогами. Вим’я завбільшки з бідон мало підстилки не сягало. Корова, звісно ж, дивилась на мене очима покійного колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави — ось який вираз, виявляється, прибирали його очі після того, як покійник призволився пивцем до варених раків: очі його немов парували хмелем, немов диміли від щастя і втіхи, світились добротою і ласкою до всього сущого.
— Хіба за таку худібчину до самого чорта на роги не полізеш? — не так поспитав, як ствердив Хома. Й додав загадково:—Ой чук-брик! 3 рогом бик, а Хома із двома.
Коли очі звикли до сутінків у хліві, мені здалось, наче я потрапив зовсім не до хліва, а до хати. Авжеж, до хати! Над жолобом, до якого покладено зеленої паші, поблискувало велике дзеркало, стіни обклеєно картинами, в кутку темніє чорний полумисок репродуктора. Хазяїн, відчувши моє здивування, натиснув умикач біля дверей — і спалахнуло м’яке електричне світло.
— Ось дзеркало, еге? — пробелькотав чи то прохарамаркав мій язик.
— Ага, дзеркало,— підхопив Хома Прищепа.— Впливає на надої молока й на жирність.
— Дзеркало впливає?
— Ага! Корова — що молодиця, яка стає добріша, коли в дзеркалі своє лице побачить. І корова добрішає, помилувавшися своєю вродою. А на веселий настрій і доїться краще. Не думайте, що маю вас за того дурня, який на льоду ставить хату.— Він засміявся тихесенько, наче сіра мишка зашаруділа в соломі.— Тут один учений навідувався з київської академії. Видно, башковитий чоловік, не з отих, що знають свого батька лисого. То до чого додумалась його кебетлива голова? До того, щоб обходитись без паші! Без кормів і комбікормів!
— Ні як не второпаю... Значить, без буряків, без браги, без гички, без січки?..
— Без сіна, без вики, без вівсяної і гречаної соломи, без барди, без пійла,— підхопив Хома.
— А він спершу розжовував оте, що казав, чи говорив геть нежованим? — питаю.— Як би це він домагався молока без кормів? У світі іще такого не чувано.
— Раз казано, то вже чувано,— заперечив Хома. Й випалив, наче гранату кинув на ворога: — 3 допомогою дзеркал! Цілої системи дзеркал!
— Що ж це за дзеркальна система така, яка замінить для худоби жом, барду, силос?
— Значить, такі —Він палахкотів, неначе віхоть клоччя.— У корівнику скрізь дзеркала! На стінах і на стелі. Куди тільки худобина повернеться — скрізь бачить себе, з ранку й до вечора милується собою, ось у неї настрій такий, немов у молодої, що до загсу йде. А де настрій — там і молоко, а де молоко — там і надої, а де надої — там премії і нагороди, заслужена повага. Е-е, про того київського вченого не скажеш, що він, мудрець, натягує маленьку латку на велику дірку.