Прибулому було відомо, що в цих гомиків тонка інтуїція, може, вони телепати, і тому він дослухався до думки товариша.
— Вона зажадала гроші наперед. — Збоченець виявляв тепер певне невдоволення.
— Дивно, я б ніколи не повірив,— промовив прибулий. — Соль казав, що вона дуже тонка штучка.
— А потім, вона грає в шахи, як і та, торішня,— докинув фотограф, признавшись нарешті у справжній причині своєї стурбованості. Рік тому ота гидомирна брюнетка так його провела, що їм усім довелося переїжджати, а все через його пристрасть до шахів. І ось тепер і ця виявилася такою любителькою шахів, що мало не заворожила його. Згадала навіть партію Нойкірха, але водночас заронила в ньому підозру.
— Я погляну на неї.
Коли вони ввійшли в кімнату, Лівія була в кутку, під великою фотографією морської хвилі, ніби трималася далі від прожекторів, але насправді — щоб бути ближче до дверей і почути розмову в передпокої. Але не змогла почути нічого.
Побачивши цього чоловіка, досить молодого, та ще й, мабуть, трохи короткозорого, вона зраділа: отже, є ще один, можна захопити в пастку зразу двох; але зовні вдала, ніби невдоволена.
— Я не знала, що тут будуть глядачі,— заявила вона. — Я воліла б присутності тільки фотографа.
— Звичайно, ви маєте рацію, я зараз піду,— сказав чоловік дуже ввічливо,— але спершу я хотів би дещо запитати.
Помахом руки він без усякої церемонії скинув усе зі стільця на підлогу — шахівницю, шахи, журнали — й сів сам.
— Але ви п'яні, я вас не знаю і не маю ніякого бажання відповідати на запитання п'яного.
— Проте вам доведеться відповідати, ви ж людина люб'язна. Луїджі, принеси стільця для синьйорини.
Фотограф пішов, а прибулець обернувся до неї.
— Я чув про вас чимало гарного. Ви закінчили вищий учбовий заклад, чи не так?
— Авжеж.
Найголовніше, що радив їй синьйор Дука Ламберті,— не лізти на рожен, згоджуватися з усім, щоб ішлося плавно, спокійно. Якщо затятись і не відповідати, це може накликати біду.
— В якій галузі?
Повернувся зі стільцем збоченець, але Лівія заперечно похитала головою, вона ніколи не стала б виставляти свою соромоту на огляд будь-кому з цієї братії, хоча й стояти отак, голій перед двома чоловіками, їй не дуже подобалося.
— Історія і філософія.
— Ви викладаєте?
— Ні, тільки маю диплом.
— Аз чого живете?
— Роблю переклади.
— З яких мов?
— Здебільшого з англійської, але можу перекладати й з німецької та французької.
— Переклади оплачуються добре?
— Не дуже.
— На прожиття не вистачає?
— Ні. Інакше я не прийшла б сюди. Уста чоловіка ворухнула бліда усмішка.
— Це правда. А чим займається ваш батько?
Згадка про батька, в такому місці, в такому становищі, коли її виставлено перед очі,— хоча, на щастя, й не хтиві,— двох чоловіків, пролунала для неї як удар батога, але Лівія стрималася. Було видно, що вони її запідозрили, тож мусила переконати їх у протилежному.
— Він годинникар, направляє годинники, здебільшого старовинні,— відповіла вона спокійно.
— Очевидно, ваш диплом обійшовся батькові не дешево.
— Та вже ж.
Чоловік торкнувся пальцем правого вуха.
— Мені незрозуміло, як така людина могла взятися за подібну справу, їхня розмова нагадувала флірт у світському салоні, хоча, по суті, це був
справжній допит.
— Поясніть мені: ви з порядної сім?ї, ваш батько пішов на жертви, щоб вас вивчити, ви людина культурна й освічена, знаєте чотири мови, перекладаєте книжки, мабуть, непростого змісту, мені навіть сказали, що ви добре граєте в шахи, то чи не здається вам дивним, що така жінка опускається до того, що вештається по вулицях пізніми вечорами?
Мабуть, час уже поставити його на місце, хоч хай би якою беззахисною та приниженою вона себе почувала.
— Може, ви нікого іншого й не бачили, крім отих дівуль із втраченого покоління шістдесятих років, які стовбичать на вулицях перед гральними автоматами, у шкіряних куртках і з розпущеним, наче в потопельниць, волоссям. То мушу вам сказати, що ви відстали від життя. Чоловік знову посміхнувся.
— Припустімо, ви ще не викладаєте історії й філософії. Але, сказати по щирості, викладачка історії і філософії, яка приробляє в такий спосіб, викликає в мене сумніви. — Ґречний тон і звертання на "ви" навіювали ще більшу загрозу.
Лівія знизала плечима.
— Не знаю, чого ви домагаєтеся,— заявила вона. — А я воліла б відбути
це фотографування і піти собі, якщо, звичайно, ви вже закінчили свій допит.
— Ах так, ви маєте рацію. Луїджі, вмикай освітлення і починай. — Чоловік знов обернувся до неї. — Синьйорино, де ви поклали свою торбинку?
— Навіщо вона вам?
— Бо в мене виникли певні сумніви, і я хочу дещо перевірити.
— Але ви не повинні зазирати в мою торбинку,— похопилася Лівія, але тільки тому, що треба було похопитися: цього вимагала роль.
— Саме це я повинен зробити,— відповів чоловік, підводячись. — Де ця торбинка?
— Вона у ванній. І дивіться, якщо пропадуть гроші, це змусить мене подумати, що я маю справу із злочинцями.
— Атож, з ваших слів я бачу, що ви не сподівалися мого приходу. Але грошей, якщо ви попозуєте фотографові, у вас не заберуть. Луїджі, починай.
Чоловік пішов до ванної. Торбинка з червоного полотна лежала на видноті на столику під умивальником. Він вийняв гроші; там було п'ятдесят тисяч лір, одержаних від так званого Луїджі, ще два папірці по тисячі і монети по п'ятсот, щось із десяток. Крім того, звичайна губна помада, звичайне люстерко, пара ключів на колечку, водійські права, маленький носовичок, чистенький, згорнутий трикутничком, і — телефонна книжечка, мініатюрна жіноча книжечка, густо списана дрібнесеньким, але чітким почерком. Вона виявилася досить пошарпана, шкіряна обкладинка протерлась, їй було добрих десять років.
І більш нічого. Чоловік вистромив з дверей ванної голову. Він побачив, як педераст порається зі своїм "Міноксом".
— Рухайтеся, стоп, шість! Рухайтеся, стоп, сім! Рухайтеся, стоп, вісім! —
Але Лівії він звідти не бачив.
До п'ятдесятого кадру було ще багато часу, отож чоловік поскладав усе назад в торбинку, залишивши тільки телефонну книжечку, тоді видобув з кишені окуляри в черепаховій оправі й почав читати. Спочатку тільки погортав книжечку, щоб скласти уявлення про те, яких адресатів може мати викладачка, потім подумав, що треба взятися до діла по-справжньому й заходився читати з літери А. Всі побачені там імена йому нічого не промовляли, на літеру В були тільки три адреси видавництва, виходить, дівуля й справді щось перекладала. На літеру І стояла адреса інституту італійсько-англійського культурного центру. На знайоме ім'я він натрапив аж під літерою Р.