— Подумайте кілька днів, перш ніж дати згоду.
— Мені таке не підходить, час на роздуми мені не потрібен, я не тугодумка. Атож, атож, серце моє.
— Гаразд, тоді згадайте про тих двох. Вони загинули, і, якщо ми дамо маху, ви можете стати третьою.
— Про це я вже подумала.
— А ще зважте: проти нас будуть усі, навіть поліція, і прикрити нас буде нікому.
— Я подумала й про це.
— Ну тоді подумайте ось про що. — Його звертання на "ви" мало якусь урочистість — іще задушевнішу, ніж найзадушевніше звертання на "ти". — Вам щодня доведеться йти з якимось чоловіком чи й двома протягом цілих тижнів, можливо, й намарне, якщо ми, врешті, не знайдемо того типа, або ж для того, щоб стати третьою жертвою. Справді подумайте про це, ми не повинні гратися в живі шахові фігури. — Розізлившись, Дука аж лайнувся. — Даруйте,— перепросив одразу ж.
Дівчина відповіла холодно:
— Таких слів теж не треба вживати. Ви вводите в справу особисте ставлення. З того, що і як ви мені сказали, я можу подумати, ніби вам не подобається те, що я муситиму знатися з чоловіками. Якщо це так, то вся угода наша ні до чого. Окрім факту, що мене зовсім не обходить, подобається це вам чи не подобається. Ви попросили мене виконати таку роботу, а коли я згодилася, починаєте відмагатися. Це ви граєтеся в живі фігури, а не я.
Ну чому, чому йому завжди доводиться встрявати в історії безвихідні? В ім'я одвічних принципів?
— Скажіть мені, що я маю робити, та й годі. Я повнолітня і знаю, що роблю. Якби хотіла сказати "ні", я б сказала "ні". Але я цього сказати вам не можу.
Вона, бачте, не може.
— Ну що ж, тоді ходімо на терасу, на свіже повітря, дощ уже минув. Там він їй усе пояснив. Унизу під ними роїлися вогні цілого Мілана,
і повівало свіжістю, ніби хтось витирав обличчя вогкою хустинкою. Дука пояснив дівчині гидкі подробиці цієї брудної роботи, дав ниці поради, які зменшили б ризик, домовився з нею про знаки:
— Якщо висунете у віконце лікоть, це означатиме "знайшла". Якщо висунете його двічі підряд, це означатиме "небезпека". Завтра вас повезе Давіде, й ми провадитимемо експеримент разом. Якщо піде щось негаразд — подасте сигнал, і він поспішить на допомогу.
Ну чому, чому так виходить? Тепер він підключає до гри ще й цю бідолаху. Якщо в когось не варить казанок, добра від цього не жди.
Дука довіз Лівію Уссаро додому, в під'їзді вони потисли руки, бракувало ще тільки, щоб сказали одне одному: "Дякую за компанію". До готелю Дука повертався, сповнений огиди до всіх і всього, починаючи з самого себе, тільки на Лівію вона не поширилась.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ 1
І ось Лівія Уссаро на роботі, на останньому відтинку вулиці Джузеппе Верді, майже на площі Ла Скала. Щойно вибило пів на одинадцяту, район обрано прискіпливо, як незвичайний літературний тест, після наради втрьох, у якій брав участь, правда, без права голосу, й Давіде. Одягнена була Лівія скромно, в усе голубе: коротка спідничка, під кофтиною блузочка, а втім, не блузочка, а сама назва. Ідучи вниз, до площі Ла Скала, Лівія мала створювати враження синьйорини, яка шукає когось чи чогось, може, якогось магазину, або ж прийшла на побачення. І справді, таке враження вона створювала.
Давіде розташувався під портиком площі Л а Скала, його "джульєтту" за тисячу лір чайових було поставлено на найзручнішому для рушання місці — біля пам'ятника Леонардо да Вінчі. Протягом багатьох ранків не змінювалося нічого. Так, там стовбичили два синьйори, які озивалися до Лівії. Одного вона забракувала, бо не мав автомобіля — той, кого сподівалася зустріти, роз'їжджав, безперечно, в машині. Другого теж забракувала: то був хлопець двадцяти двох — двадцяти трьох років, який звертався до неї так: "Яка гарна згарцоліна". Той, кого вона розшукувала, був аж ніяк не молодий, йому перескочило за п'ятдесят, і він зроду не сказав би "згарцоліна".
Цього ранку, Давіде побачив з-під портика, як до Лівії підійшов синьйор віком, певно, за п'ятдесят. Лівія нібито чекала зеленого світла, щоб перейти вулицю. Розмова цього синьйора з Лівією затяглася, не урвалась одразу, як з багатьма іншими, очевидно, Лівія вагалася, чи не зробити спробу.
Атож, вона так і зробила — перейшла вулицю Мандзоні разом з тим синьйором, одного разу навіть усміхнулася йому, але дуже статечно. Сам факт, що Лівія згодилася піти з ним, свідчив про те, що синьйор мав автомобіль і вона люб'язно погодилася супроводжувати його. Давіде покинув своє місце й пішов до "джульєтти", тепер треба було дізнатися, де цей мандрівний Казанова припаркував машину. Лівія допомогла хлопцеві, затримуючи свого залицяльника, щоб Давіде встиг наздогнати їх.
Але справа виявилася легкою: автомобіль того синьйора, прегарний чорний "таунус", теж стояв біля Леонардо, але в самому "мурашнику", і Давіде встиг викурити майже цілу сигарету, поки той вибрався звідти. Давіде рушив слідом. Почалась автомобільна прогулянка, маршрут було попередньо добре вивчено: вулиця Мандзоні, вулиця Палестро, Корсо Венеція, бульвар Буенос-Айрес, провулок Лорето. В основі прогулянки лежали дві причини: Лівія мала сказати супутникові, що їй треба на вулицю Монца; їхати туди було довгенько — цілком досить часу, щоб побалакати з синьйором. Якщо Лівії здасться, що продовження прогулянки варте заходу, вона прийме пропозицію. Тоді залицяльникові таки доведеться їхати до Монци, де є дуже затишні куточки. А ні — то вона переконає синьйора, що він помилився. Мовляв, це вперше вона згодилася на автомобільну прогулянку й більше такого не допустить, оскільки чоловіки завжди намагаються скористатись із цього.
"Таунус" їхав наміченим маршрутом під промінням дедалі спекотнішого сонця і, заглибившись у лабіринт вуличок, прилеглих до бульвару Буенос-Айрес, дістався до площі Лорето, минув станцію метро й біля перших номерів вулиці Монца зупинився. Давіде, їдучи слідом, добре бачив, як синьйор умовляє Лівію, а вона похитує головою, причому дуже рішуче. Цей фарс тривав кілька хвилин, потім синьйор заспокоївся, вийшов з машини, щоб попрощатися з упертою синьйорою, відчинив їй дверцята, допоміг вийти і, певна річ, почав ще раз умовляти, проте Лівія залишалася втіленням цноти.