— Треба подумати.
— Я вже думав. Це означає, що фотограф дав відзняту касету Альберті.
— Безперечно.
— Гаразд. А що ж тоді збиралась Альберта робити з цією відзнятою і непроявленою плівкою? Невже мала передати її тому літньому синьйорові, шанувальникові голої натури? Дотепно!
Лівія осміхнулася, розмовляти в сутіні автомобіля було так приємно, вулиця Плініо безлюдніла просто на очах.
— Ні, це неможливо, я певна, передусім тому, що Альберта навряд чи знала; де знайти того синьйора. Жінка не може дати адреси випадковому партнерові, так само і партнер не дає їй своєї.
— Він міг призначити Альберті побачення, щоб дістати від неї плівку і проявити її самому.
Припущення здавалося дитячим: фотограф, який робить знімки, має їх сам проявляти, збільшувати, друкувати, і замовникові зовсім ні до чого шукати іншого фотографа чи братися до справи самому, дилетантові це дуже важко, особливо друкувати плівки "Мінокса".
— Ні, якби Альберті доводилося передавати касети цьому чоловікові, вона б мені сказала. Я биті дві години розпитувала її, я так перелякалася, відчула, що тут уже йдеться не про приватну проституцію, що Альберта котиться по похилій площині, зв'язує собі руки й ноги...
Дука не слухав Лівію, хоч це їй і не подобалося. Він би, може, й цілі тижні охоче обговорював з нею такі близькі їй проблеми, але в цю мить він бачив, як Альберта та її подружка-блондинка йдуть до того фотографа. Як роздягаються і позують перед камерою, потім одержують гроші і, за логікою, ідуть собі: без ніякої касети. Але в Альбертиній сумці касета була. Що збиралася робити з нею Альберта? І чому фотограф дав касету їй?
— Ви мене не слухаєте?
— Ні.
Лівія покірливо, великодушно запропонувала:
— Тоді самі розпитуйте.
Так, йому хотілося розпитати її ще про дещо.
— Після того, як Альберта повідомила вас, що згодилася позувати, що вона вам сказала, коли ви знову побачилися?
— Ми з нею більше не бачились. А десь за тиждень я прочитала в газеті про її самогубство.
Отже, слід уривався тут.
— Нам треба прощатися, вам не жаль?
— Ні, за ким мені було жаль — то тільки за Альбертою. — Отже, Лівія виказала свою жіночу слабкість. — А чому ви так цікавитеся нею? Ви її зовсім не знали, ви навіть не поліцай, до того ж самі сказали, що дуже ризикуєте, лізучи в цю справу.
Нарешті він глянув на свою співрозмовницю, забувши про Альберту.
— Я міг би вам сказати, синьйорино Загал ьні-Засади, в ім'я загальної засади.
— І якої ж саме?
Ну що ж, він міг би сказати їй, в усьому світі вона, може,була єдина, кому можна сказати про такі поняття без усмішки.
— Не люблю шахраїв.
Все ж таки належало це пояснити, треба ж віддячити їй якимись узагальненнями за всі ці корисні відомості, які вона йому дала.
— Життя — це гра, чи не так? Правила гри передбачені карним кодексом, цим кодексом і ще одним, на жаль, дещо розпливчастим і неписаним, так званим моральним кодексом. Кодекси бувають дуже суперечливі, і їх треба постійно поліпшувати, але їхніх правил треба або дотримувати, або не дотримувати. Єдиний порушник правил цієї гри, якого я можу шанувати,— це бандит з рушницею, який ховається в горах; він не дотримує правил, отже, заявляє відверто, що не хоче грати в добре суспільство, а хоче регулювати закони так, як йому зручніше,— з допомогою рушниці. Але шахраїв — ні, я ненавиджу їх і зневажаю. Сьогодні в нас чимало бандитів на цілком легальних посадах, вони обманюють, крадуть, убивають, але в разі викриття й суду користуються продуманою системою захисту через своїх адвокатів і завжди виходять сухі з води. Вони хочуть, щоб на правила зважали інші, а самі вони зважати на них не бажають. З таким станом речей я не примирюся, таких людців не терплю, досить мені зіткнутися з ними чи тільки зачути їхній дух, як я враз шаленію.
Лівії так хотілося побути з ним ще, вона була ладна з голоду померти, аби тільки провадити такі розмови, але після того, як Дука лагідно спитав, куди її підвезти, а вона відповіла, що мешкає над цим самим баром, звідки вони щойно вийшли, й що їй можна телефонувати коли захоче, і що їй було б тільки приємно, і її голос звучав зовсім не як голос фригідної жінки,— йому треба було їхати, Давіде надто довго залишався сам.
Хлопець лежав, випроставшись на ліжку, одягнутий, але без черевиків, і не спав, у номері горіло світло. На столі стояла пляшка "фраскаті", на око зовсім порожня, і пляшка віскі, відкоркована, але надпита не більше, як на палець,— ціною напруження всієї волі Давіде сьорбав по ковточку віскі за годину, хоча пляшку мав напохваті разом з дозволом лікаря прикладатися до неї.
Дука підсунув стільця до його ліжка, Давіде підвівся і сів, адже не дуже чемно лежати отак, розвалившись, перед власним лікарем, але Дука, поклавши руку йому на плече, знову вклав його.
— Вам треба спати,— мовив коротко.
Щойно він був радий товариству Лівії Уссаро і так само був радий тепер товариству Давіде Аузері, психованого сина видатного інженера. Вечір справді вийшов на славу.
— Не можна проводити дні і ночі, думаючи лише про одну жінку, особливо коли вона мертва. Ви думаєте лише про Альберту, чи не так?
Давіде повернув голову на подушці: його мовою це мало означати ствердну відповідь.
— Так не годиться, Давіде. — Дука з неабиякою пристрастю та радістю віддавався своєму лікарському ремеслу. — Не годиться, надто у вашому віці, так кохати мертву. Настав час нам трохи поговорити, бо за ці дні я багато чого зрозумів. Коли ви висаджували Альберту зі своєї машини, ви ще її не любили. Коли прочитали в газетах про її самогубство, ви й тоді ще не любили її, а тільки відчули гризоти сумління. Потім гризоти почали день у день діймати вас дужче, з кожною випивкою дужче, проте вони не були самими тільки гризотами. Поступово з гризот, і разом з гризотами, народжувалось інше почуття. Ми звемо його любов'ю. Ви ввесь час тільки й думаєте: "Якби того дня був забрав її з собою, я врятував би їй життя". Потім ви пішли далі, почали думати, що якби ви були забрали її з собою, то не тільки врятували б їй життя, але це стало б благом для вас обох, правдивим благом,— не лише для того, щоб любитися, але й для чогось більшого. Ви ніколи не мали дівчини, ніколи не закохувались по-справжньому, виховання, яке дав вам батько, особистість вашого батька завжди гнітили вас. Альберта стала першою жінкою, яка, особливо по смерті, дала вам це чуття любові, потребу любові. Може, я займаюсь психоаналізом на базарному рівні, але справи стоять саме так: ви й далі думаєте про Альберту, бо закохані в неї, а закоханому думка про те, що кохана мертва і що він причетний до її смерті, нестерпна, чи не так?