Ага, то ось чому того дня вона на березі тихої річечки сказала Давіде, що їй потрібно п'ятдесят тисяч лір, і той дав,— гроші мали піти за помешкання, за швейцара, за несправний ліфт, за опалення, яке мала оплачувати сестра. Але чому Альберта Раделлі покінчила з собою (якщо це справді було так), ніхто не знав, а її сестра — найменше з усіх. Та Дука був задоволений хоча б тим, що досі не виявилося нічого поганого. Він спробував, наскільки це було можливим, перепросити за свою брутальність.
— Пробачте нам, синьйорино, що потурбували вас увечері, але ви працюєте цілий день, та й ми зайняті.
Але така люб'язність поліції справила зовсім протилежний ефект. Алессандра Раделлі зайшлася плачем, і вони, сходячи вниз, чули це голосіння, аж поки двері зачинилися.
Внизу вони скочили в "джульєтту", Давіде незрушно сидів за кермом, мов присяжний водій присяжної команди слідчих. Перетнувши все місто, вони як і в попередні вечори, висіли біля готелю "Кавур", їхньої штаб-квартири.
— Пляшку сухого "фраскаті", але не дуже захолодженого,— замовив Дука, тільки-но вони опинилися в своєму спареному номері.
Дука піджака скинув, а Давіде ні, зате краватки порозв'язували обидва. Настала друга фаза курсу лікування: зміна отрути. Давіде міг пити будь-яке вино, аби бодай уявно нагадувало віскі. Але не більше, аж ніяк не більше, жодної крапелиночки віскі або міцного лікеру. Уже два дні Давіде зносив це досить добре, тільки його німота поглибшала.
Маскаранті виявився бюрократом, він відчував потребу складати звіти про пророблену роботу й накреслювати програму на завтра.
— Сестра — це вичерпана жила,— сказав він. — Усе, про що ми довідалися від неї, ми й так знали.
— Добре,— сказав Дука. "Фраскаті", саме отаке, не дуже холодне, йому подобалося, мабуть, більше, ніж хлопцеві.
Сьогодні ввечері тр^еба вивчити цю телефонну книжечку. — Дука дістав її з теки й' передав Маскаранті. — Дзвоніть по всіх номерах, і тільки-но відповість хто-небудь, хто спілкувався з Альбертою Раделлі чи знав її, беріть його на замітку,-і ми поїдемо до нього. За винятком цієї... — Дука знов узяв книжечку, розгорнув на літері "У", переписав номер телефону й адресу. Лівія Уссаро. Який гарний псевдонім, може, вона носить навіть жакет, оздоблений мережкою із шнура?
— А тепер відпочивайте, візьмемося до справ завтра. — Дука остаточно віддав книжечку. — Не забудьте повернути її власниці якомога скоріше.
Не було ще десятої, тиша в сполучених номерах стояла глибока, передостанній звук почувся тоді, коли Маскаранті, виходячи, зачинив по собі двері, а останній — коли Давіде налив собі в склянку "фраскаті". Тепер усе замовкло. Давіде, звичайно, не пускав пари з уст, а Дуці мовчанка не подобалася. Він пішов, щоб відчинити вікна: хоча знадвору ввійшла жара, зате долинув і відгомін вуличного руху з площі Кавур.
— Вам подобається грати роль поліцая?
Окрім навколишнього мовчання, Дуці зрештою діяло на нерви ще й мовчання Давіде, воно породжувало примарне відчуття, ніби він живий тільки про людське око, ніби рухається, живиться лише силою інерції, а насправді вже мертвий.
Хлопець навіть не посміхнувсь і відповів тільки по довгій паузі:
— Я нікого не граю.
— Ви водите машину, супроводжуєте нас у ході слідства, виконуєте доручення. Водій у поліції не остання людина.
Шкода заходу — хлопець не реагував, не підтримував розмови, не відгукувався на жарти. "Фраскаті" не могло його збадьорити, як віскі. Дука провадив далі, ніби говорячи сам із собою:
— А мені грати роль поліцая дуже подобається. Мій батько боявся, що я ступлю в його слід, і зовсім даремно.
Звичайно, тепер Дука не міг грати роль поліцая, зовсім не міг. Та ще в такій історії, як оця. Карруа сказав йому навпростець: "Якщо виявиться щось протизаконне, дій без усякого страху, але озирайся на задні колеса, і то через дві причини: по-перше, ти не повинен ніде фігурувати офіційно, щоб не нашкодити самому собі, по-друге, досить буде пресі пронюхати про наше зацікавлення цією історією, як вони сфабрикують ще одну справу Монтезі. Тут є всі дані, принаймні в розпалених головах деяких журналістів. Якщо це буде ще одна справа Монтезі, якщо на поверхню випливуть відомі імена, причетні до цього, якщо відкриється корупція, з будь-якої сторони, ще раз тобі кажу: не бійся. Але перш ніж зчиняти галас, ми повинні одержати докази, інакше за справу візьмуться газети, і тоді пиши пропало. Озирайся на задні колеса — ось наше гасло.
Озиратися на задні колеса — це все одно що шукати чогось у темряві. Алессандру Раделлі можна було приборкати офіційно: ви маєте справу з поліцією, відповідайте. Але з іншими належало поводитись обачно: скажімо, під яким приводом поліція може допитати оту Лівію Уссаро, та ще й через рік після смерті Альберти, не виявляючи нескромності, не боячись зчинити галасу? Дука шукав такого приводу, але жоден з них не виявився досить слушним, а дурні причіпки йому не подобались.
Проте бажання зв'язатися з Лівією Уссаро зростало в його душі з кожною хвилиною, ще дужче загострене аристократичною самотою готельних покоїв, де було все-все для зручності, геть-чисто все, чого майже ніколи не вдається досягти у власному домі. Бракувало лише того, що є навіть у найубогішій оселі і чого не можеш назвати, чого, мабуть, зовсім не існує, але всі відчувають його. В готелі навіть рухаєшся інакше, ніж у власному домі, і дивишся на світ інакше і, певне, думаєш інакше. І тоді Дука наважився: адже так обтяжливо було провести тут вечір з Давіде, ніби й присутнім, але думками заблуканим через мінімальне алкогольне узливання. Треба поговорити хоч по телефону,— не так подумав, як інтуїтивно відчув Дука, ніби прозираючи темне майбутнє.
Він сів на ліжко біля тумбочки, на якій стояв телефон, запитав через довідкову номер Лівії Уссаро, знов поклав трубку і задумався. Йому видно було профіль Давіде, сумний і зляканий, а посеред столу — пляшку "фраскаті", вона стояла на великій срібній таці, мальовничо обгорнута серветкою найтоншого полотна. Було вже запізно телефонувати приватним особам, та ще й незнайомим, до того ж за рік Лівія Уссаро могла переїхати, померти, емігрувати до Австралії, нині всі події летять летом, ех!..