— Я знаю, про що ти думаєш,— промовив Карруа. — П'ятдесят дев'ятого року був один чоловік, у якого виникла саме така ідея. Одружений чоловік. Дружина ввечері прийняла снодійне, щоб заснути, він примусив її прийняти на одну таблетку більше, перерізав їй вени, а потім уранці прийшов до нас і заявив, що застав її мертвою.
— А як же це відкрилося?
— З допомогою ляпасів. Допитував його саме Маскаранті. Коли людина затіває такі трюки, то про ляпаси зовсім не думає. Не довелося вдаватись до якихось китайських тортур, після п'ятого чи шостого ляпаса той один мусив признатися, інакше в нього мозок вилетів би.
— Я не казав, що її було вбито,— заперечив Дука й підвівся. Всією душею, залишками спочуття до ближніх, усім своїм прагненням він вірив, що все було не так. Він підійшов до Давіде.
— Ходімо, зупинимося поблизу, в "Кавурі".
Рука його опустилася на плече хлопцеві й легенько, по-дружньому стисла його.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Ні, все було не так погано.
Давіде залишився сидіти в машині, за кермом. Маскаранті і Дука пішки піднялись на третій поверх, бо ліфт у таких будинках звичайно несправний, і на кожній сходовій площадці чути було, як співає десь там у театрі Мільва, про це сповіщав телевізор. Співала Мільва й на третьому поверсі, але ось її голос стишився, як буває наприкінці пісні, майже згас, потім двері відчинились і сестра самогубці, чи, може, вбитої, сестра Альберти Раделлі, запитально всміхнулася до Маскаранті.
— Поліція,— сказав він. — Треба поговорити з вами.
На обличчі її з'явився такий вираз, який з'являється в чесних італійців, коли вони опиняються перед поліцаєм,— вираз суворої задуми з домішкою дедалі сильнішої тривоги. Очевидно, вони скоїли щось протизаконне, а як і забули, що саме, то зараз їм про це нагадають. Рік тому поліція їх уже одвідувала через безталанну Альберту, то яких собак навішають їм тепер? Була б на її місці американка, та б відповіла: "Чим можу вам прислужитися?" — і все це з люб'язним, безжурним виглядом, але ця була італійка, південка, яка рік тому мало не втратила роботу в "Стіпелі", бо була вбита і "гуляла по всіх газетах" її сестра, тому господиня не сказала нічого, навіть своєї згоди не дала, а просто впустила їх, побігла незграбно через віталеньку, щоб вимкнути телевізор з Мільвою, обернулася, щоб поглянути на них: один високий, худий, скорше злий з обличчя, це він, Дука, другий маленький, кремезний і з обличчя ще зліший,— і навіть не сказала їм сідати, як не сказала перед тим, що візити поліції до квартири громадян після заходу сонця незаконні, оскільки законів не знала, та й навряд щоб хтось їх знав, а коли б навіть і знала їх, однаково б не сказала цього.
— Це ваша сестра?
З невеличкої шкіряної теки Дука вийняв знімок 18X24 і тримав його в неї перед очима, у маленькій віталеньці, освітленій тепер лише пластмасовим торшером, що стояв біля телевізора.
Батько його часто розповідав про свою роботу і не раз наголошував, грунтуючись на досвіді боротьби з сіцілійською мафією, що єдина система, яка довгі роки здавалася такою ефективною у стосунках із злочинцями і чесними людьми, з добрими і лихими, це кулак. Ми тільки все псуємо своєю казуїстикою. Поліція на науковій основі — це, безперечно, благо, але поліція, яка діє добрим словом, переконанням, промиванням мозку, плодить тільки нових злочинців. Ні, ти дай йому кулака скуштувати, а потім питання став, ось тоді побачиш; той, кого з'їздили по пиці, відповість тобі швидше, бо розуміє, що при потребі ти вмієш розмовляти його мовою. А якщо той, кому ти врізав, і виявиться людиною чесною, ну що ж, не ремствуй, адже й чесні люди іноді потрапляють під трамвай.
Ця теорія ніколи не подобалася Дуці, він навіть був переконаний у її хибності, а все ж вирішив скористатися нею. Бо цю фотографію, а він вибрав найсороміцькішу з усіх, можна було вважати ударом кулака в обличчя.
Алессандра Раделлі, дивлячись на знімок, нічим себе не зрадила, не почервоніла, не зблідла, не стала плакати, охати й ахати. Нічого подібного. Тільки її маленьке личко, здавалося, ще поменшало.
— Це ваша сестра? — спитав він голосніше. Вона відповіла ствердно.
— Сідайте, синьйорино.
Про неї він уже все довідався в "Стіпелі", в адміністратора фірми, вона справно платила за квартиру, не приймала вдома чоловіків (свідчення швейцара), не приймала їх і тоді, коли була жива її сестра.
— Вам нічого не відомо про ці фотографії?
Алессандра похитала головою, тільки задихала глибше, можливо, від задухи: віталенька була маленька, од вікна, звернутого на подвір'я, струмувала ще більша жара. Маскаранті побачив умикач і засвітив світильник під стелею, світильник з претензією на кришталеву люстру.
— З чого ваша сестра жила? Десь працювала?
Що вони мали на увазі, Алессандра зрозуміла чудово і почала відповідати. Вона здавалася майже спокійною, проте личко її, хтозна й чому, залишалося меншим, ніж тоді, коли вони прийшли. Звичайно, звичайно, роботу вона негайно знайшла, тільки-но приїхала з Неаполя, влаштувалася працювати продавщицею.
— Де саме?
Алессандра сказала: в крамниці, але це слово звучало з якимось вульгарним присмаком, може, краще сказати — чоловічий салон, на вулиці Кроче Росса, молодий синьйор уходить, піднімається встеленими килимом сходами, й у вистеленій паласом кімнатці йому допомагають дві молоді продавщиці приміряти сорочку або, скажімо, автомобільні рукавички, французьку краватку від Кардена, незвичайного фасону американські плавки і таке інше,— дві продавщиці під наглядом синьйори, і одною з таких продавщиць стала була Альберта Раделлі.
— Скільки часу вона там працювала?
— Два-три місяці... — Алессандра точніше не пригадувала. Маскаранті занотував усе дуже старанно.
— А потім?
— Пішла звідти.
— Чому?
Алессандра вже забула — здається, посварилася з хазяйкою.
— А потім?
Алессандра перерахувала одан по одному всі відомі їй місця, де працювала сестра, включно зі "Стіпелем". Маскаранті позаписував і наприкінці підбив підсумок: за півтора року перебування в Мілані Альберта Раделлі, по суті, працювала близько одинадцяти місяців, здебільшого продавщицею. Такого вони не сподівалися. Залишалося сім місяців, з перервою, безробіття.