Що далі темнішало, то більше вікон засвічувалось у віллі, їхня бліда стяга прорізала глибину саду.
— Саме так, це справді робота,— погодивсь Аузері.— Може, ви здивовані, чого ця розмова відбувається надворі? Бачте, там, у домі, мій син, і буде краще, коли ви його побачите уже після всього.
— Мені байдуже, як вам завгодно. — Старий подобався Дуці, зразу видно справжню людину. Останніми роками, у в'язниці і поза нею, він навчився розрізняти хто є хто, нікчему виказував навіть сам запах, або пальці рук, або волосинка брови.
— Ви — лікар? — озвавсь Аузері.
Дука Ламберті відповів не зразу, а лише по довгій паузі, коли темрява ще погустішала.
— Колишній лікар. Вам же це, мабуть, переказали?
— Авжеж,— підтвердив Аузері.— Отже, лікар... Власне, мені й потрібен саме лікар.
Дука Ламберті полічив, скільки вікон світилося. Вісім — чотири на першому і чотири на другому поверсі.
— Я позбавлений прав. Навіть уколів не можу робити. Більше того — заборона стосується саме уколів. Вам цього не сказали?
— Мені відомо все, але це не має значення. О, розмова ставала цікавою. Дука заперечив:
— Якесь значення та має. Вам потрібен лікар, а ви берете вигнанця, що не має права навіть таблетки аспірину прописати!
— Це не так,— відповів імператор увічливо, але владно. В пітьмі він простягнув пачку сигарет: — Курите?
— А ще я каторжник, три роки відсидів. — Дука взяв сигарету, і Аузері дав йому припалити. — За вбивство.
— Знаю,— промовив Аузері. — Це теж не має значення.
Ого, виходить, для нього не має значення нічого.
— У мене син алкоголік. — Аузері теж запихкав сигаретою. — Він зараз в отій кімнаті на другому поверсі, там вікно світиться. Мабуть, зумів приховати пляшку віскі і зараз цмулить, поки ми тут.
Ага, голос зрадив: ось що для нього мало значення — син.
— Йому двадцять два роки,— сказав Аузері. — Майже двометрового зросту, а вага під дев'яносто кілограмів. До минулого року не завдавав мені великого клопоту, бентежила тільки його тупоголовість. Улаштувати сина я в університет не міг, він ледве школу закінчив, атестат зрілості я для нього просто купив. Такий несміливий і слабохарактерний. Як кажуть міланці: здоровий бельбас, а дурний. — Журливий голос Аузері здавався породженням навколишньої пустки й пітьми.
— Але мене хвилювало не це,— вів далі Аузері. — Я зовсім не мрію про сина-генія. Коли йому виповнилося дев'ятнадцять, я влаштував його працювати в Монтекатіні. Там він перебрав усі посади, переходив з відділу до відділу, науку не дуже засвоїв, але лямку якось тягнув. А оце торік, треба ж такому статися, запив. У перші місяці ще крився з тим ґанджем, спізнювався на роботу, а то й прогулював, аж поки довелось його взяти під домашній арешт — не пускати ж його до Монтекатіні з пляшками віскі, знаєте, такі плескаті, в кишенях. Ви мене слухаєте?
О, в'язниця навчила Дуку і слухати, співкамерники любили розповідати довжелезні й прикрашені історії свого життя, в цих історіях вони були завжди такими невинненькими, до падіння їх доводили жінки, на кожного Авеля знаходився Каїн, а на Адама — Єва. А от інженерова історія здавалась інакшою, в ній було стільки болю та людяності, від неї не відмахнешся.
— Слухаю уважно,— відгукнувся Дука.
— Я вам дещо розтлумачу,— промовив Аузері. Голос у пітьмі лунав так само владно, але в ньому з'явилися нотки педантизму. — Мій син напивається тричі на день. До сніданку він уже під хмелем, за столом нічого не бере в рот, лише сидить і куняє. На обід набирається вдруге, а потім спить аж до вечері. Щось там з'їсть, але після третьої чарки спиртного знову засинає в кріслі. Ось уже майже рік, коли я тільки не обмежую його матеріально, щодня повторюється та сама картина.
Щоб оце так пиячити в двадцять два роки, треба було мати талант.
— Гадаю, ви попрацювали, щоб віднадити його від чарки. — Дука ще не збагнув, чого від нього хочуть, але намагався бути люб'язним. — Ізолювали від дружків, від почарківців.
— Мій син не дружить ні з ким,— відповів Аузері,— і ніколи не дружив, навіть у школі. Він у мене одинак, я овдовів одинадцять років тому, але, попри всю свою зайнятість, не передоручав його гувернанткам і наставникам. Я добре знаю його спосіб життя, він ніколи не зіграв ні з ким партії в теніс, ніколи не ходив до плавального басейну, спортивного клубу чи на бал-маскарад у гурті приятелів. Коли в нього з'явивсь автомобіль, сідав за кермо і ганяв сам-один автострадою. Єдина його нормальна пристрасть — це любов до швидкої їзди. Отож, якщо він колись розіб'ється, проблема алкоголізму розв'яжеться сама собою.
Зажурений імператор замовк. Чекати продовження його розповіді довелося довгенько.
— Я все робив, аби віднадити його від чарки,— сказав Аузері й заходився розбивати на розділи книгу своєї недолі. — Спершу вмовляв. Пустив у хід цілу систему переконання. Щоправда, в житті мені доти не траплявся ніхто, кого б можна було вмовити словами, але я вирішив спробувати. Як запевняють психологи, молодих краще переконувати, ніж приборкувати, проте всі мої найпереконливіші слова відскакували від його дерев'яного лоба. Я говорив, а він пив. Потім я вдався до системи обмежень. Ніяких грошей, невідлучно провів з ним майже два тижні, ми були в Санкт-Моріці, годинами дивились на лебедів, сидячи край озера під парасольками, бо весь час дощило, але він усе одно примудрявся пити; пив уночі, бо спали ми кожен у своєму номері, спиртне, мабуть, йому приносив якийсь посильний чи служник готелю нишком від мене, і вранці син був п'яний як чіп.
Вікно на другому поверсі приковувало їхні погляди: з усієї кімнати п'янички видніла лише яскрава світляна пляма на стелі.
— Третя система,— сказав Аузері,— принесла не кращі наслідки. Вона будувалася на тілесній карі. Від ляпасів, потиличників і штурханів людина: як правило, захищається. П'яного завжди чекали духопелики, та ще й добрячі. Син їх зносив, бо ж я, за найменшої непокори, прибив би його. Після чергової лупки він завжди плакав, слізно доводив мені, що хотів би втриматися, але не може, і не його це вина. Отож довелося відкинути і цю систему.
— Інших засобів не пробували?