А ще автор з усією серйозністю і достовірністю заявляє, що 22 липня Першого року нової ери на планеті Леонія (сузір’я Центавра) народився перший поцілунок закоханих. Перший за всю її мільярднорічну історію.
Перший і, зрозуміло, не останній.
І ще автор хоче зауважити: якщо на безлюдній планеті народилася любов, то така планета вже не може бути безлюдною. Бо де любов, там будуть і люди.
І вперше на планеті лунали ніжні слова:
— Любиш?..
— Люблю!..
Ніколи за всю свою історію не чула Леонія таких слів.
Можливо, з часом, як минуть десятки й сотні літ, дехто й вимовлятиме ці слова байдуже, аби лише закрутити їй голову й зірвати "квітку задоволення" (як то іноді ще буває на Землі), але то буде колись.
Можливо, згодом на цщ планеті (під час абсолютно нетипових сімейних сварок) вона кричатиме йому:
— Коли б не ти, я знайшла б іншого! І була б з ним щасливою!
— А ти думаєш, я не знайшов би іншу? — огризатиметься він. — Так ти ж мені голову закрутила, що я стратив розум!
(Що іноді ще чується на Землі).
Цього, на жаль, автор не може передбачити.
Звичайно, колись це буде на Леонії, як будуть люди, і перша зрада, перша нещирість, перша фальш, перша підступність, перші сімейні батальні сцени з биттям посуду та перші розлучення, перші суди і поділ майна… Все це колись буде, а поки що існувала любов — чиста і щаслива. Та був ще перший поцілунок…
І тотем, охоронець нового роду гомо на Леонії, надійно розпростер над закоханими крила Птиці Грому, захищаючи любов. Тому будемо вірити, що любов віднині і назавжди на Леонії стане крилатою.
7
Вранці Адам, вискочивши з печери, прикотив до тотема камінь, став на нього і, мугикаючи щось розвеселе, заходився вирізати бронзовим ножем літери на стовпі. Робив це старанно, дбайливо, час од часу милуючись своєю працею.
Із-за Східних Мідних гір, із-за хребтів віялом у небо вдарили золотисті стовпи, і невдовзі врочисто зійшло сонце Толіман, а за ним і його супутник. Адам привітно помахав їм рукою. І для того у нього були підстави. Єва всю ніч називала його: "Ти ж моє сонечко!.."
Починався новий день, другий день Першого року Леонії.
Над бухтою, як завжди, кружляли чайки і жалібно кричали.
З печери вийшла Єва. За одну лише ніч вона розквітла, помолоділа, посвіжішала, що й не впізнати. Це була інша Єва, інша жінка. Вона глянула на Адама закоханими очима, хитнула головою, розсипаючи по плечах світле волосся, і сказала:
— Доброго ранку, чоловіченьку мій! — не сказала, а проспівала. ("Спершу вони всі співають, а потім?.." — можливо, буркне досвідчений читач. А втім, певен, таких читачів на Землі немає).
— Яка ж ти… гарна! — захоплено прошепотів Адам. — Я раніше думав, що найкращою ти була на Памірі, і помилився. Найкраща ти зараз.
— Гарна, бо щаслива, — одказала Єва, підставляючи вранішньому сонцю своє обличчя. — А жінки завжди гарні, коли сповна спізнають любов. І щастя.
І хода її змінилась — стала м’якою, плавною, граційною.
— Що ти вирізуєш на охоронцеві нашого роду?
— Деяку інформацію.
Вона підійшла ближче і прочитала:
— "Адам + Єва". Здорово і, головне, точно. Ніякої помилки немає.
— Це замість реєстрації у загсі, — пояснив Адам. — Віднині і назавжди нас мусить поєднати знак "+". А свідком нашого з тобою шлюбу буде тотем і Птиця Грому.
Він зіскочив з каменя, обхопив Єву, і вони закружляли у вальсі. І хоч ніде не чути було музики (бо на Леонії ще не ревіли звідусюд транзистори і магнітофони), однак двоє зосереджено і плавно танцювали старовинний вальс, бо музика лунала у їхніх серцях.
А закінчився танець поцілунком.
— У мене вже губи спухли від поцілунків, — не всерйоз поскаржилася Єва. — Звичайно, я не закликаю до регламенту, але…
— То більше… не дозволяєш?
— Хто тобі сказав таку дурницю?! — удавано обурилась вона. — Ми ж розписалися на тотемі, і віднині ти мій законний чоловік. Сам же щойно вирізав: "Адам + Єва". Отже, між нами віднині знак плюс, що об’єднав нас навічно. А мінус…
— Мінус ми виженемо геть!
— Ні, мінус нам теж потрібний.
— Для чого?
— Хоча б для того, щоб ми могли сказати: мінус байдужість, мінус нещирість, мінус неправда, мінус зло, мінус зрада… Як бачиш, мій дорогий чоловіченьку, для мінуса теж знайдеться робота. А плюс хай завжди буде з нами.
І вони знову цілувалися довго, жадібно.
— Ой Адаме, за один раз не можна випити всю радість. Ще звикнемо, перенаситимось…
— Хіба можна звикнути до сонця? До неба? До повітря? До життя?
І їм вірилось, що вони ніколи-ніколи не збайдужіють до життя.
Та через якийсь час Єву наче хто підмінив. Усмішка її згасла, і вся вона мовби зів’яла, ходила, як у воду опущена.
— Адаме! Ти чуєш? — застигала на мить, прислухаючись до чогось. — Звучить…
В її очах були сльози.
— Що з тобою? — обережно запитував Адам.
— Додому хочу, — крізь сльози мовила Єва. — Ой Адаме, хочу на Землю! На рідну Землю! Щастя може бути тільки на Землі. А тут… усе імітація.
— Ти завдаєш мені болю.
— Хіба я винна, що хочу додому? — Вона припала до Адама, ткнулась лицем у його плече і затихла. Але ненадовго. По хвилі заговорила знову: — Чуєш, звучить?.. Пам’ятаєш, як ми сідали в ракету, що мала доставити нас на орбіту до "Геліоса"? Ми робили тоді останні кроки по Землі. А на зеленому полі Космопорту цвіла кульбаба. Рясно-рясно і жовта-жовта… По всьому полю жовтіли тисячі крихітних очок, наче Земля дивилася на нас востаннє. Нас проводжало багато людей, вони стояли, а ми йшли. Йшли, стараючись не наступати на жовті очка кульбаби. Нас було восьмеро землян-астронавтів. І раптом… Ти пригадуєш? До мене підбігла дівчинка років дванадцяти з золотистим волоссям. Як кульбабка. Мені здалося, що то й справді ожила кульбаба і підбігла до мене. "Як тебе звати, дівчинко?" — запитала я. "Зея", — відповіла вона. У ту мить, коли ми робили останні кроки по Землі, її ім’я видалось мені символічним, ніби в давньогрецької богині Землі. І мені здалося, що то юна богиня Землі прощається зі мною. З усіма нами. Дівчинка простягнула мені квітку кульбаби. А простягнувши, махнула рукою, і з її годинничка, в якому був вмонтований міні-магнітофон, раптом полинула незвичайна музика. Я завмерла… Наче хтось хотів вийняти моє серце, душу хотів хтось вийняти. "Це вам", — сказала дівчинка Зея, схожа на кульбабку. І тільки тоді я збагнула, що то за мелодія. То був прадавній полонез "Прощання з Батьківщиною". Всі астронавти застигли, зачувши ту мелодію. Тоді до дівчинки Зеї підбігли якісь суворі люди, вимкнули її міні-магнітофон і сказали їй сердито: "Не треба астронавтам такої музики. Вони не прощаються з Землею назавжди. Вони повернуться. Їм потрібна музика бравурна, мобілізуюча…" А ми прощалися тоді з Землею назавжди. Принаймні шість із восьми вже ніколи не повернуться на Землю. Вони навіки попрощалися з нею…