Приречені на щастя

Сторінка 23 з 84

Чемерис Валентин

Памір…

Зараз він ладен був би вдруге пройти той тяжкий шлях на саморобних милицях, аби лише не нудитися в печері. Бо тоді була мета: йти вперед. До людей. І він ішов. До людей.

А втім, хіба зараз у нього не така ж мета — жити, щоб діждатися людей? Іти чужою планетою, щоб дійти до людей!

Місяць тоді від нього не відходила Єва Ней, з вигляду ще дівча, вчорашня студентка — молодий лікар високогірної обсерваторії: лікувала, з ложечки годувала зарослого чорною щетиною молодого геолога, навіть вечорами, сидячи біля його ліжка, співала веселі пісеньки. Адам то марив і кудись поривався, то виринав із гарячого небуття. І крізь силу їй посміхався — лице обморожене, посмішка і та викликала біль.

Він був між життям і смертю кілька днів, бився у полум’ї високої температури, надсадно кашляв, хрипів. А Єва, притуливши йому до плеча пістолет для введення ін’єкцій, вистрілювала рятівну рідину під шкіру, потім напувала чаєм з малиною — раділа, що, нарешті, зможе застосувати на хворому всі свої медичні знання, набуті в інституті.

— Я така рада, що ви потрапили до нас у тяжкому стані, — щебетала вона, коли загроза життю вже минула й Адам міг сидіти у ліжку, щебетала з безпосередністю наївної студентки, якій дістався на екзаменах нелегкий білет, але вона зуміла на нього відповісти й одержати найвищий бал. Й оте майже дівчаче щебетання лікувало Адама дужче найновіших патентованих ліків. — Розумієте, я прибула сюди з бажанням пошвидше застосувати на практиці набуті знання, здобувати лікарський досвід, а в обсерваторії всі, абсолютно всі, фізично здорові й ніхто не збирається хворіти. Й, отже, ніхто не потребує медичної допомоги. За рік, що я тут, хоча б тобі в кого нежить з’явився. Аж обидно!

А він дивився на лікарку і думав:

"Аби тебе побачити, дівчино, аби завжди чути твоє лікувальне щебетання, ладен хворіти щодня. Навіть найсерйознішими хворобами!.."

Говорити йому було ще важко, посміхатися теж, тому Адам просто дивився на неї, слухав і дякував долі, що завела його в крижану пастку і що завдяки цьому рін познайомився з дівчиною.

— Розумієте, Адаме, з такими здорованями, як у нас в обсерваторії, я, чого доброго, швидко дискваліфікуюсь і забуду те, що знала в інституті, — лікувальною музикою дзвенів для нього її голосок. — Ось чому я така рада, що випадок привів вас сюди.

"Я теж радий", — посміхався Адам самими очима.

— Становище, ваше, прямо скажемо, справді було загрозливим, і я, нарешті, зуміла довести, на що здатна як лікар. А то сиджу тут у горах і не знаю, до чого докласти руки. Гербарій високогірних рослин збираю. Ах, яка я рада, що ви, Адаме, справжній, найсправжнісінький хворий і що ви потрапили до мене!

Єва досить швидко поставила його на ноги: чи найновішими ліками, чи знаннями, чи своєю присутністю, а чи щебетливо-співучим голоском. А вона все наспівувала: і в палаті, і в коридорі; її тихий лагідний голосок линув до нього звідусіль, як бальзам… А найбільше Адам любив слухати, як вона "тьохкала":

Ой у вишневому садочку

Там соловейко щебетав,

Фіть-фіть-фіть,

Тьох-тьох-тьох,

Ай-я-я, ох-ох-ох,

Там соловейко щебетав!..

Гай-гай, де ти, Єво, з далекого Паміру поділася? Недарма ж на зорі людства хтось із філософів сказав: усе тече, все міняється. У теперішній Єві він не впізнавав ту далеку, памірську, Єву, котра ще й досі щебече у його серці і не вмовкне, мабуть, ніколи.

Там, на Памірі, у високогірній обсерваторії, і справді щебетав йому соловейко…

4

Коли Адам прощався, Єва провела його до вертольота. А проводжаючи, без угаву торохтіла своєю милою говіркою, по-дівочому дзвінкою. А він слухав її і думав: от і скінчилося його щастя. Звідси полетить на свою базу, знову почнуться польові маршрути, і за плином часу, за туманами, за далями, за гірськими піками зникне його юна лікарка, і їхні путі-дороги більше ніколи не зійдуться. Хіба що, як зачує соловейка, то защемить щось у серці — солодко і боляче водночас.

Сказати їй про своє почуття, думав Адам. Сказати, що в них на базі немає лікаря і вона, як захоче, зможе перейти туди. А вони, геологи, візьмуть на себе підвищені зобов’язання: часто і серйозно хворіти, щоб вона мала на кому вдосконалювати свою лікарську майстерність, набувати досвід.

Так він говорив із нею подумки, а вголос не зважився сказати про свої почуття: ні прямо, ні наздогад. Таким уже вдався.

— Я ніколи-ніколи вас не забуду, Адаме, — щебетала дівчина дорогою. — Ви були моїм першим справжнім пацієнтом. Ви були зовсім-зовсім негодящим і стали на ноги. Ах, яка я рада, що ви дісталися мені. Одне ваше двостороннє запалення легенів чого варте. А вивих ноги? А загальне виснаження організму, переохолодження? А ускладнення на зір і на слух?.. О, я вас ніколи не забуду! Бо з таким букетом захворювань і ускладнень не кожному лікареві потрапляють пацієнти.

— І я вас теж… не забуду, — нарешті зважився Адам. — Ви були і залишитесь для мене найсправжнісіньким лікарем.

Адам уже було рушив до гвинтокрилої машини, яка мала перевезти його на базу геологів, рушив, тримаючи в руках свій бувалий у бувальцях рюкзак з кількома мінералами, як нараз спинився. Повагавшись, підійшов до Єви — стрункої, юної, у білому халатику і білій шапочці, що так їй пасувала і з-під якої вибивалося золотисте волосся, і, чомусь заїкаючись, мовив:

— Д-дозвольте вас п-поцілувати. — Ні до того, ні після того він ніколи не заїкався. Почервонівши, як школяр, швидко пояснив: — Як лікаря, який врятував мені життя.

Вона зашарілась, але погляду не відвела і дивилась йому прямо в очі своїми світлими, променистими очима.

— Цілуйте, — прошепотіла, але уточнила і застерегла водночас: — Тільки як лікаря.

Адам невміло та несміло ткнувся губами в її щоку, ткнувся і на якусь долю секунди відчув у себе на губах щось прохолодно-ніжне, бентежно-весняне. (В крайньому разі, те почуття було зовсім-зовсім іншим, аніж коли він, від’їжджаючи на Памір, цмокнув у щоку свою тіточку).

Більше Адам у своєму житті не цілував нікого.

Але той поцілунок і досі у нього на губах. Та ще пісня юної лікарки в серці: "Ой у вишневому садочку…"

5

Думав Адам, що попрощався із своїм соловейком на Памірі назавжди. Та недарма ж ото казали в давні часи, що гора з горою не сходиться, а людина з людиною…