— Знай своє місце, старченя! — крикнув він.
Юрба глузливо зареготала, але в ту мить до брами підбіг юний принц. Обличчя в нього палало, в очах горів величний гнів.
— Як смієш ти так кривдити бідного хлопця? — гукнув він.— Як смієш ти поводитися так, хоч би з найбіднішим підданим мого батька-короля? Відчини браму і впусти його!
Солдати віддали честь алебардами, відчинили браму і знов віддали честь, коли маленький син злиднів у розмаяному лахмітті і син безмежних розкошів потиснули один одному руку.
Едуард Тюдор сказав:
— Ти, здається, голодний і стомлений. Тебе скривдили, ходім зі мною.
Душ шість придворних слуг кинулись до Тома, мабуть, щоб не пустити його в палац. Але принц владним рухом руки відсторонив їх, і вони закам՚яніли на місці, наче статуї. Едуард привів Тома в багато прибрану світлицю, яку назвав своїм кабінетом. З його наказу Томові подали чудові страви, про які той знав тільки з книжок. Принц відіслав слуг, а сам підсів до Тома і, поки той їв, повів з ним розмову.
— Як тебе звуть? — спитав він.
— Том Кенті, сер.
— Чудне ім՚я. А де ти живеш?
— У місті, сер. У Смітному дворі, за Тельбуховим провулком.
— Смітний двір! Теж дивна назва. А в тебе є батьки?
— Є, сер. Батько й мати та ще бабуся, тільки б краще її не було — прости мене господи — і близнята-сестри, Нен і Бет.
— Мабуть, твоя бабуся не дуже ласкава до тебе?
— Вона ні до кого не ласкава, насмілюся доповісти вашій милості. У неї люте серце, і вона робить всім тільки зло.
— Вона кривдить тебе?
— Коли спить або — даруйте на слові — переп՚ється, то не займає. А як в голові у неї трохи проясниться, то дуже б՚є.
Очі маленького принца блиснули гнівом.
— Як! Вона б՚є тебе?
— Б՚є, сер, пробачте.
— Б՚є! Такого маленького та кволого! Слухай: перш ніж настане ніч, вона сидітиме в Тауері. Король, мій батько…
— Ви забуваєте, сер, що вона простого роду. Адже ж Тауер тільки для знатних.
— Твоя правда. Я й не подумав про це. Ну, нічого, якось знайду на неї кару. А батько добрий до тебе?
— Не більше, як бабуся, сер.
— Батьки, мабуть, усі однакові. У мого теж не ангельський характер. Рука в нього важка, але мене він жалує. Зате на лайку він, сказати правду, не скупиться. А як поводиться з тобою мати?
— Вона добра, сер, і ніколи не кривдить і не б՚є. Нен і Бет теж хороші.
— А скільки їм років?
— П՚ятнадцять, сер.
— Леді Елізабет, моїй сестрі, чотирнадцять років, а кузині, леді Джен Грей, стільки ж, як мені. Вони ласкаві та гарненькі. А от друга сестра моя, леді Мері, та завжди похмура… Слухай, твої сестри забороняють своїм прислужницям усміхатися, щоб не вводили вони в гріх свою душу?
— Мої сестри, сер? Та хіба ви думаєте, що в них є прислужниці?
Юний принц з хвилину дивився серйозно на маленького злидаря, а потім сказав:
— А чому б ні? Хто ж помагає їм роздягатися ввечері? Хто одягає їх вранці?
— Ніхто, сер. Ви хочете, щоб вони знімали на ніч свої плаття і спали голі, як звірі?
— Та хіба в них тільки по одному платтю?
— А навіщо їм більше, ваша милость? У них же не по два тіла.
— Яка чудна й цікава думка! Вибач, я й не думав насміхатися. У твоїх милих сестер буде вдосталь і нарядів і слуг. Мій скарбник за це подбає. Ні, не дякуй мені, це пусте. А ти добре говориш: гарно й складно. Ти вчився?
— Я й сам не знаю, сер. Один добрий пастор трохи навчав мене по своїх книжках.
— А по-латині знаєш?
— Поганенько, сер.
— Ти вчи латинь. Це важко тільки спочатку. Грецька куди трудніша. Але, здається, жодна мова неважка для леді Елізабет і для моєї кузини. От якби ти їх послухав! Але розкажи мені що-небудь про Смітний двір. Тобі там весело живеться?
— Та нічого, сер, тільки коли я не голодний. У нас там по дворах показують Панча й Джуді5 та ще мавп — такі смішні звірята! А як чудово вбрані! Бувають ще вистави, де артисти кричать і б՚ються, аж поки не повбивають одне одного на смерть. От де цікаво! І коштує якийсь фартінг,6 тільки роздобути фартінг не так уже легко, ваша милость.
— Розказуй далі.
— Іноді хлопці з Смітного двору б՚ються на палицях.
У принца блиснули очі.
— Слово честі, це й мені б сподобалося,— сказав він.— Ну, а ще?
— Потім ми бігаємо наввипередки.
— Це й мені до душі. Розказуй далі.
— Улітку, сер, ми бродимо й плаваємо в канавах та в річці, жартома занурюємо одне одного у воду, бризкаємося, пірнаємо, перекидаємося.
— Ах, я віддав би королівство свого батька, щоб хоч раз так повеселитися. Ну, розкажи ще що-небудь.
— Ми танцюємо й співаємо на гулянках у Чіпсайді, граємося в піску і обсипаємо одне одного. А то ще ліпимо пиріжки з грязі — краще від грязі нема нічого в світі! Ми просто качаємось у грязі, вибачте, ваша милость.
— Мовчи, мовчи. Це ж чиста розкіш! Якби я тільки міг так одягнутися, як ти, і босоніж хоч раз погратися в грязі, та щоб ніхто мені не заважав і не вичитував. Я ради цього відмовився б і від корони.
— А якби мені хоч раз випало щастя надіти таке вбрання, як у вас, ваша милость…
— Тобі хочеться цього? Ну, то скидай своє дрантя і одягай на себе мій блискучий одяг. Хоч і недовге буде наше щастя, та все ж відрадне. Ми так побавимося, поки можна, і знову переодягнемося, перш ніж хтось нас потурбує.
Через кілька хвилин принц Уельський натягав на себе Томове рам՚я, а маленький принц із царства злиднів — пишні королівські шати. Обидва стали поруч перед великим дзеркалом і — о диво! — здавалося, вони й не думали мінятися одежею. Хлопці вражено поглянули один на одного, потім у дзеркало і знов один на одного. Нарешті збентежений принц промовив:
— Ну, що ти скажеш?
— Ах, ваша милость, дозвольте мені не відповідати. Такі, як я, не сміють про це говорити.
— Тоді я сам скажу. У тебе волосся, очі, голос і манери, постать, зріст і обличчя такі самі, як і в мене. Якби ми зовсім роздяглися, ніхто б не зміг пізнати, хто з нас злидар, а хто принц Уельський. Тепер, коли я надів на себе твій одяг, я ще більше розумію, що почував ти, коли негідний вартовий… Стривай, то не синець у тебе на руці?
— Так, ваша милость, але це дрібниця. Ви ж знаєте, що бідний вартовий…
— Мовчи! То було підло й жорстоко! — крикнув маленький принц, тупнувши босою ногою.— Якби король… Стій-но, не рухайся, поки я не вернуся! Я наказую тобі!