— Приголуб і пригрій нас промінням свого милосердя, ясне наше сонечко!
— Освяти землю дотиком своєї ноги, щоб ми могли з՚їсти прах її і стати благородними.
— Зволь плюнути на нас, володарю, щоб діти наших дітей розповідали потомкам про твою королівську ласку й пишалися нею.
Але всіх перевершив своєю вигадливістю дотепний мідник: він підповз на колінах до короля й удав, ніби цілує йому ноги. Той гнівно відштовхнув його. Тоді мідник почав просити у всіх ганчірку, щоб зав՚язати місце, якого торкнулася нога його величності. Він запевняв, що, сподобившись такої честі, він захищатиме вшановану щоку від впливу грубого повітря і незабаром збагатіє, показуючи її за сто шилінгів. Ця його витівка була така смішна, що вся ватага задихалась від захоплення й заздрості.
В очах маленького монарха бриніли сльози сорому й гніву. "Коли б я їх тяжко образив,— думав він,— вони не могли б відплатити мені гірше. А я ж обіцяв їм велику ласку, і от як вони поводяться зі мною".
ПРИНЦ СЕРЕД БРОДЯГ
Вся ватага бродяг встала ще вдосвіта й рушила в путь. Над головою нависли важкі хмари, під ногами було слизько, в повітрі віяло зимовим холодом. Зграя занепала духом. Одні були понурі й мовчазні, інші сердиті й роздратовані; всі були в поганому настрої, кожному хотілося похмелитись.
Буян віддав Джека на піклування Гуго, а Джонові Кенті велів не підходити до хлопця й дати йому спокій. До того ж він заборонив Гуго грубо поводитися з хлопцем.
Згодом надворі потепліло і хмари трохи розвіялися. Бродяги вже не трусилися від холоду, і настрій в них покращав. Помалу вони розвеселилися, почали насміхатися один з одного й зачіпати прохожих. Це вже показувало, що вони знов цінують радощі життя. Їх, очевидно, боялися: всі давали їм дорогу й терпляче зносили їхні образи, не зважуючись навіть огризнутися. Вони зривали з огорожі розвішану білизну на очах її власників, які не тільки не заперечували, а, здавалось, були навіть вдячні, що грабіжники лишали цілими хоч огорожі.
Нарешті вони вдерлися гуртом у невеличку ферму й розташувалися там як вдома, поки господар і його домашні, тремтячи з переляку, опорожняли свою комору, щоб приготувати сніданок непроханим гостям. Бродяги гладили по підборіддю фермершу і її дочок, коли ті підносили їм страви, і з грубим, схожим на іржання, реготом ображали їх непристойними жартами. Вони шпурляли в фермера і його синів кістками й овочами, змушуючи їх раз у раз обертатися й присідати, і несамовито плескали в долоні, коли кому-небудь щастило влучити. Кінець кінцем, вони вимазали маслом голову одній з фермерових дочок, яка обурилася проти їхнього зухвальства. На прощання вони пригрозили спалити будинок разом з господарями, якщо ті здумають донести на них властям.
Десь опівдні, після довгої втомної путі, ватага зробила привал під тином на околиці великого села. Відпочивши з годину, всі розбрелися, щоб увійти в село з різних кінців і кожному взятися до свого ремесла. Джека послали з Гуго. Вони довгенько тинялися по вулиці, і, нарешті, Гуго, не знайшовши собі діла, сказав:
— Ну й убоге ж сільце. Тут нічого і вкрасти. Доведеться нам просити милостиню.
— Нам? Ні, ти проси, це твоє ремесло, а я не буду,
— Ти не будеш просити милостині? — вигукнув Гуго, витріщивши очі на короля.— Відколи це ти так змінив свої звички?
— Що ти хочеш сказати?
— Як що? Ти ж усе життя жебрував по лондонських вулицях.
— Я? Ти ідіот!
— Прибережи свої люб՚язності — на довше вистачить. Твій батько каже, що ти змалку ходив по милостиню. Може, він збрехав, але невже ти насмілишся сказати, що твій тато бреше? — поглузував Гуго.
— Той, кого ти звеш моїм батьком, бреше.
— Ну, годі вже тобі вдавати божевільного. Бався так, щоб не було від цього шкоди. От як скажу йому, він тобі всипле.
— Не турбуйся. Я сам йому скажу.
— Слово честі, мені подобається твоя сміливість. От тільки мені не по душі твоя дурість. У житті й так занадто багато стусанів та прочуханок, щоб самому на них напрошуватися. Але годі про це. Я вірю твоєму батькові. Я не маю сумніву, що він може збрехати, я навіть певний, що він бреше, коли треба. Всі, навіть найкращі з нас, так роблять. Але тут нема потреби брехати. Розумні люди не брешуть на вітер. Ну, ходім. Коли ти більше вже не хочеш жебрувати, що ж ми робитимемо? Підем обкрадати кухні?
— Дай мені спокій із своїми дурницями. Ти мені набрид! — нетерпляче вигукнув король.
— Ну, от що, голубе,— розсердився Гуго.— Ні красти, ні жебрати ти не хочеш. Хай буде так. Але все ж я дам тобі роботу. Ти заманюй прохожих, а я буду просити милостиню. Посмій тільки відмовитися!
Король зневажливо глянув на нього й хотів був щось сказати, але Гуго перебив його.
— Тсс! Он іде якийсь чоловік. На вигляд він добрий. Зараз я впаду на землю, наче причинний. Як тільки він підійде до мене, ти падай на коліна і плач. Кричи так, наче в тебе в череві засіло сто чортів, і кажи: "О сер! Це мій сердешний, безталанний брат. У нас нема нікого в світі. Ради господа згляньтеся над нещасним, покинутим хворим бідняком. Будь ласка, подаруйте з ваших багатств однісінький пенні скривдженій богом, пропащій людині". Тільки ж гляди, вий і голоси, аж поки ми не видуримо в нього пенні. А то я покажу тобі!
Гуго заохкав, застогнав, закотив під лоба очі й закрутився на місці. А коли прохожий був уже близько, він, дико скрикнувши, упав на землю і затіпався, немов у корчах.
— Ах, сердега,— вигукнув жалісливий незнайомець.— Бідний, як він мучиться! Дай я допоможу тобі.
— Ні, не треба, ваша милость,— хай благословить вас бог! — мені страшенно боляче, коли мене хтось торкається під час припадку. От мій брат розкаже вашій милості, як я страждаю, коли мене починає корчити. Дайте пенні на шматок хліба, і облиште мене з моїм лихом.
— Один пенні! Та я дам тобі й три, сердешний мученику,— і, нервово покопавшися в кишені, незнайомець простяг Гуго гроші.— От, візьми їх на здоров՚я, голубчику. А ти, хлопче, поможи мені перенести твого нещасного брата он до того будинку, де…
— Він зовсім не брат мені! — перебив його король.
— Як? Не брат?
— От бачите! — скрикнув Гуго, скрегочучи зубами.— Він зрікається рідного брата, який уже й так на краю могили!