Примарне дитя

Сторінка 2 з 3

Ерік-Емманюель Шмітт

Тож одного невеселого понеділка у похмурому кабінеті старої лікарні Северина, яка радісно обіймала живіт руками, від фахівця із генетики дізналася: плід уражено небезпечною недугою — муковісцидозом, що призводить до накопичення слизу у дихальних і травних шляхах. Лікар нічого не приховував: дитина страждатиме на численні захворювання легенів, буде приречена на тяжке безперервне лікування і навряд чи проживе довго. Він запевнив Северину, що у зв'язку зі складним випадком і незважаючи на тривалий термін вагітності, вона має право зробити аборт.

Цілий тиждень Северина та Бенжамен катувалися у ваганнях: зберегти дитину чи ні? Щоразу, залежно від настрою, вони відчували снагу виплекати особливе дитя або ж навпаки — така перспектива наганяла на них невимовний страх. Друзі з міністерства забезпечували подружжя суперечливою інформацією: одні запевняли, що їхній нащадок не доживе й до чотирнадцяти років, інші ж стверджували, що протримається і до двадцяти п'яти. Кому вірити? Лікарі, до яких зверталася розчарована пара, також плутались у порадах. Тож якось увечері вони вирішили покластись на долю і кинули жереб; та щойно з'явилась чітка відповідь, як вони, нажахані, відсахнулися, відмовившись ввіряти себе випадкові. Словом, помордувавшись із тиждень, вони так і не зважились на вибір.

У нагоді стала одна телевізійна передача: перемикаючи канали, вони натрапили на репортаж про піклування про важкохворих дітей. З політичних міркувань — аби примусити уряд звернути увагу на інвалідів, — журналіст згустив барви, досить трагічно змалювавши щодень пацієнтів та їхніх батьків. Ошелешені Северина і Бенжамен, ледь стримуючи нудоту й сльози, з жахом спостерігали за мукою, яка чекала на них, якщо дозволять народитися своєму чаду, — і зважилися перервати вагітність. Одразу потелефонували до лікарні.

Кілька тижнів після операції ледь не стали останніми у їхньому спільному житті.

Між подружжям раз-у-раз спалахували сутички, сплетені з агресивних дошкульних докорів, що їх кожен адресував радше собі, ніж партнеру. Вона дорікала собі хворим геном і закликала його покинути її, а він картався тим, що надто довго стримував її бажання завагітніти та штовхав до самостійного життя. Кожен почувався нещасним, вважаючи, що його не чують; лихо, яке мало би зблизити їх, навпаки — розкидало по кутках. Оскільки про дитину, що перетворилася на марево, вони ніколи не згадували, то Северина вирішила, що Бенжамен применшує її чисто жіноче горе; він же гірко міркував, що Северині байдуже до його чоловічого болю. Вони почали таємно зраджувати одне одному — часто, але із сумом, не відчуваючи ні смаку, ні насолоди, з відчайдушною жагою хапаючись за незнайомих людей, немов шугаючи у воду… "Що ж, — міркував кожен із них, — нехай течія несе мене, бо інакше доведеться гребти аж до берега".

І лише одне врятувало шлюб.

Северина і Бенжамен завзято заповзялися жити — достоту як замолоду: вони мандрували, знаходили нових друзів та вправлялися в улюблених видах спорту. Не зумівши стати батьками, вони знову стали коханцями, а ще — змовниками.

"Єдине моє дитя — наше подружжя", — повторювала з усмішкою на вустах Северина друзям, які чудувалися їхньому порозумінню.

Оскільки на дітей вони вже не сподівалися, то єднання стало самоціллю їхньої спілки.

Щодня вони усміхалися одне одному сотні разів, ніби щойно спізналися. На двадцятому році шлюбу Бенжамен купував коханій стільки ж троянд, скільки й до одруження, а Северина обходила всі крамниці, підбираючи сукні, що дивували і спокушали б її чоловіка.

"Єдине моє дитя — наше подружжя". Шлюб обернувся на спільний витвір, предмет постійної уваги, що постійно пожвавлювався завдяки їхній вигадливості.

І вони гідно протрималися б до останнього подиху, поставши новітніми Трістаном та Ізольдою, — якби не випадок у Шамоні1…

Чи могло б їй колись спасти на думку, що Альпи стануть могилою? Двоє завзятих спортсменів сприймали гори як місце ігор і втіх, невтомно нахвалюючи яскраве світло, п'яніючи від швидкості та нових перемог. Хтось віднаходить радісні відчуття дитинства на березі моря серед піску та хвиль, а Северина і Бенжамен повертались у молоді роки лише на гірських хребтах. Тривалі переходи, прогулянки, спуски — їх тішив будь-який спосіб долання висот.

Аж до тієї небезпечної вилазки.

Того дня вони рано-вранці подались на підйомник, який віз на вершину Південного піка2.

Будучи вправними лижниками, вони вирішили звернути з позначених трас, що повнились людом, мов паризькі бульвари, та на самоті насолодитися горами.

Ніжні й гострі Альпи простерлися перед ними — піки, ікла та гребні зміняли плато й тераси.

Яке щастя! Щомиті вони ступали незайманим снігом. Довкола все вражало цнотою, навіть тиша. Їм здавалося, ніби вони відроджуються під безхмарним небом, у чистому, здоровому повітрі, під колькими променями сонця.

Високо над чорною долиною, що мріла десь унизу, пишалися незаймані вершини.

Северина і Бенжамен пливли на лижах.

Вони кружляли, гнучкі й легкі, мов плавці. Повітря довкола нагадувало смачний лікер, вільні граційні рухи п'янили й сповнювали радощами, жагучими, немов денне світло.

Северина і Бенжамен погойдувалися, спускаючись важким напівпрозорим снігом. Подекуди на білому тлі зблискували алмази.

Раптом Бенжамен, що був попереду, зойкнув. Северина встигла нахилитися — і також закричала.

Ґрунт провалився під ними — вони перевернулися, зависли на долю секунди, потім упали, ранячись о стінки пролому, не маючи, за що вхопитися, скочуючись униз одну нескінченну мить.

Нарешті — удар.

Тверда крига.

За кілька хвилин вони — приголомшені, спантеличені, позбавлені палиць і лиж, забраних сніговим потоком, — прийшли до тями, збагнувши, що впали до розколини.

Северина і Бенжамен потрапили до світу, де панував спокій. Задушливий. Тривожний. Туди не долинали пташині крики. Ні шуму, ні звуку. Життя ніби згасло.

— Северино, ти ціла?

— Здається, ушкоджень немає. А ти як?

— Також без поранень.

Проте, з'ясувавши, що обійшлося без каліцтв, не заспокоїлись. Лишалося головне запитання: як звідти вибратися?

На якій відстані від поверхні вони опинились? Принаймні п'ятнадцять чи двадцять метрів. Без сторонньої допомоги не видряпатись.