Нові пробурмотів собі під ніс:
— Мені й не снилося піддавати сумніву чиюсь професійну думку.
Саймон неохоче вів далі:
— Вся система обертається як єдине ціле. Троя завжди перебуває на відстані в сто мільйонів миль від кожного сонця, а обидва сонця — на відстані в сто мільйонів миль від неї і одне від одного.
— Все це я знаю. Я все-таки був уважний на тому інформаційному засіданні. Але чому вона зветься планетою "троянського типу"?
Саймон на мить стиснув свої тонкі губи, наче через силу стримував якусь лайку. Потім сказав:
— Таке саме угруповання маємо і в нашій Сонячній системі. Сонце, Юпітер і група малих астероїдів утворюють взаємно зрівноважений рівнобічний трикутник. Так вийшло, що астероїдам надали імена Гектора, Ахіллеса, Аякса та інших героїв троянської війни. Отже... А може, досить?
— І це все? — запитав Нові.
— Так. Вам не набридло докучати мені?
— Ой, та горіли б ви синім вогнем!
Нові підвівся й пішов геть від обуреного астрофізика, але тільки-но підняв руку до кнопки біля дверей, вони самі ковзнули вбік, і на порозі з'явився Борис Вернадський — чорнобородий геохімік з широким обличчям і великим ротом. Його невгамовною пристрастю були сорочки в дрібний горошок та магнітні запонки з червоного пластику. Він не захотів помічати ні розчервонілої фізіономії Нові, ні маски крижаного презирства, що застигла на обличчі Саймона, і весело заторохтів:
— Хлопчаки-школярики, затамуйте подих і ви, можливо, почуєте, як готується вибух, здатний обвалити Чумацький Шлях. Вибухівку вже закладено он там, нагорі, у каюті капітана.
— Що сталося? — запитав Нові.
— Капітан накрутив хвоста Аннунчіо, нашому чаклунові, пестунчикові доктора Шеффілда, тож доктор помчав нагору як опечений — очі мало не на лобі.
Саймон не дослухав його і, відвернувшись, зневажливо пхикнув.
Нові здивувався:
— Шеффілд? Він же ніколи не сердиться! На моїй пам'яті він ще ні разу й голосу не підвищив.
— Тепер підвищив, ще й як. Коли почув, що Марк без його відома зник із своєї каюти і що капітан дає хлопцеві добрячого прочухана, то він — ого! До речі, Нові, а ви знали, що хлопчина вже оклигав і розгулює по кораблю?
— Не знав, але передбачав. Така вже особливість цієї космічної хвороби. Коли вона навалюється на тебе, то думаєш — усе, смерть. І вже чекаєш її не дочекаєшся. А за кілька хвилин відпустить, і ти живий-здоровий. Ще немічний, але ж не хворий. Уранці я сказав Маркові, що ми завтра, певно, зробимо посадку. Гадаю, це його й поставило на ноги. Бажання от-от відчути грунт під ногами витісняє геть ту космічну недугу. Скоро ми справді зробимо посадку. Так, Саймоне?
Астрофізик видав якийсь невиразний звук, котрий при бажанні можна було трактувати як вияв згоди. Принаймні так його зрозумів Нові. Він тут же продовжив розмову:
— А все ж таки, що трапилось?
— Ну, ви ж, мабуть, знаєте, — заговорив Вернадський, — що коли хлопчина засів як пень у своїй каюті, бо його геть замордувала космічна хвороба, Шеффілд перейшов жити до мене. Сидить він сьогодні за столом над своїми пришелепуватими таблицями й клацає мінікалькулятором. Коли чую — гуде селектор, а тоді голос капітана... Виявляється, хлопець у нього, а капітан хоче дізнатися, трах-тарарах, навіщо той сякий-такий уряд приставив до нього шпигуна. А Шеффілд горлає йому, що проштрикне йому гузно нівелірною трубкою Колламора, коли капітан дозволить собі якусь дурницю стосовно хлопця. А тоді, мов куля, вилетів з каюти — навіть селектора не вимкнув, так що мені було добре чути, як капітан од злості мало піною не спливає.
— Не вигадуйте, — сказав Нові. — Нічого такого Шеффілд сказати не міг.
— Ну, щось таке подібне.
Нові обернувся до Саймона.
— Ви очолюєте нашу групу. Чому ви не втрутитесь?
— Аякже! — скинувся Саймон. — Ви згадуєте про того, хто "очолює нашу групу", лише тоді, як щось скоїться! Хай самі розбираються, хоч навкулачки. Тільки ж Шеффілд вояка, певно, лише на словах, а капітан — той надто вже любить чухати собі крижі: ніколи не витягне рук із-за спини. Вернадський просто панікує, я гадаю, що до рукопашної не дійде.
— Гаразд, але в такій експедиції, як наша, краще б уникати будь-яких гострих сутичок...
— Ви маєте на увазі нашу особливу місію? — Вернадський, мов актор, закотив очі під лоба і, здійнявши руки, патетично проголосив: — О, як жахає мене хвилина, коли ми опинимось серед тлінних останків загиблої експедиції!
Кожен живо уявив собі цю невеселу картину, і всі раптом примовкли. Навіть Саймонова потилиця — єдине, що видніло понад спинкою м'якого крісла, — теж, здавалося, заціпеніла від важких роздумів.
5
Освальд Мейєр Шеффілд, довготелесий і худий, як тріска, психолог, мав м'який баритон, який не тільки давав йому змогу з несподіваною віртуозністю виспівувати оперні арії, а й допомагав із спокійною вбивчою точністю брати гору в будь-якій суперечці.
І, коли заходив до каюти каштана, він зовсім не був схожим на того розлюченого задираку, якого змалював Вернадський. Він навіть усміхався.
А капітан, побачивши психолога, вмить спалахнув:
— Послухайте, Шеффілде...
— Хвилиночку, капітане Фоленбі, — зупинив його Шеффілд. — Як ти себе почуваєш, Марку?
Марк опустив очі й відповів здушеним голосом:
— Усе гаразд, докторе Шеффілд.
— Я не знав, що ти вже піднявся з ліжка.
Навіть тіні докору не вчувалося в його голосі, та Марк став виправдовуватися:
— Мені покращало, докторе Шеффілд, і без роботи я дуже занудьгував. Скільки я тут, на кораблі, а ще нічого не зробив. Тому я звернувся по селектору до капітана і попросив його показати мені бортовий журнал. А він викликав мене сюди.
— Гаразд. Я гадаю, він не заперечуватиме, якщо ти зараз підеш до себе в каюту.
— Ах, "він не заперечуватиме"!.. — почав капітан.
Шеффілд підвів на капітана сумирний погляд.
— Я відповідаю за нього, сер.
І капітан чомусь не знайшов, що відповісти.
Марк слухняно підвівся і під пильним поглядом Шеффілда рушив до дверей. Коли він вийшов, Шеффілд знову глянув на капітана.
— Що за ідіотські вибрики, капітане?
Капітанові коліна раптом завихлялися, розгойдуючи тіло в якомусь загрозливому ритмі. Потім він з різким виляском зчепив руки за спиною.