Батько Максима Легорій Залізняк поселився в Медее-дівському хуторі Калинівка 1720 року заради великих ярмарків, що відбувалися кожного тижня в Мед-ведівці".
До Олега, який у штанях і майці читав літопис за столиком у садку, прихилитався Чорний, сів на вузьку лавицю.
— Ну що, підкувався? — мовив утомлено, якось байдуже. В делікатного, хоч і гарячкового Олега, якому за цей час натовклося до голови безліч запитань, крутнулося й зірвалося найгарячіше, найближче:
— Василю Гордійовичу, ви сказали, що "Приписку" переписав з оригіналу в тисяча вісімсот вісімдесят четвертому році студент Іполит. І я оце дивлюся... Це — в часі недалеко від нас. І папір справді старий. А от деякі слова... Ну, не було тоді ще їх: "очевидці", "спростування", "досконале", "промишляв"... Деякі й були, але вживані не в тому значенні, не з тій сув’язі. Сув’язь — нашого віку.
Гостра ліва брова Василя Гордійовича зметнулася вгору, в очах змигнула блискавиця, обпалила Олега таким вогнем, що він отерп, на мить уявивши себе перед Чорним за інших обставин і в іншій обстановці. Круті вилиці Чорного випнулися ще дужче. И знову пригадалося: "Я — не людина, люди є хороші й погані, а я — не людина. Гада зробили з мене". А Чорний одвернувся, вдав, буцім його увагу привернули кури, які скльовували помідори, підхопився, попер милицею:
— А киш, ненажери.— Пострибав, обпираючись на ліву милицю, а правою рукою хапаючись за гілки яблунь. І вже здалеку: — Хіба я тобі не казав? То я його переписував з Іполитового... Пацаном.
Олег не зважився заперечити. Почерк був не зовсім Дитячий і рішуче не схожий на почерк Чорного, адже пам’ятав його листи, надто отой, в якому було змальовано Залізняка: "І дуба став кінь, нарет на нім золотий, так і креше копитами й фриска ніздрями..." "За відсутністю ("знову сучасне слово!") потрібної гончарної глини в Медведівських грунтах Легорій Залізняк часто міняв мешкання: мов гончарню в хуторі Полудніївці, в селах ївківці та Мельниках, а тоді поїхав до Кам'янки, й де жив, ніхто не знає. Одні кажуть — подався на Запо-роги, іншім— на Дон. У Миколаївському монастирі ж було означено, що Залізняк Максим з дитячих літ проживав у Медведівці в материної сестри Доленчук Палагеї,
Тітка була незаміжня, ткала килими при дворі Яблу-новських, в останні літа у володарки Медведівки Ольгінії Яблуновської. Вона була сестрою ігумена Мелхіседека, який тримав Максима за джуру. На монастир св. Ми-колая, поєднаний з унією, року 1767 липня 11 дня Залізняк вчинив напад, пріор Вісаріон був тяжко покалічений, забито чотири ченці, за те церква святого Миколая на Залізняка Максима наслала Анафему".
З городу пристрибав Чорний, на мить зупинився біля Олега, прицілився на нього дулами очей, ні сіло ні впало запитав:
— А як ти думаєш, скільки коштує літопис... Якби він був?..
Олег випалив уже не раз думане:
— Він ціни не має,— й тут же пошкодував. Може, Василь Гордійович таки прицінюється?
— Отож бо й є! — значуще мовив Чорний і пострибав далі.
<гДалека родичка Палагії Доленчук Мар'яна Дейне-га, котра щороку в церкві св. Миколая наймає службу по душах Залізняків та Доленчуків, називаючи їх тільки по іменах, якось розказала: "Легорій часто відшкодовував збитки панів, заподіяні їм ворохобним Максимом, від того розорився й поїхав невідомо куди. Тітка і хрещена Максимова також розорилася на тім же путі й пішла до монастиря в черниці, що сталося з нею далі — не знаю. Чернець Кравчина Онуфрій".
"З писаного доносу шинкаря Медведівки католика Долевського відомо: Залізняк Максим мав невінчану дружину Олену Черемшину, дочку панського козака-ліс-ника Черемшини Архипа. Залізняк Максим збагатив Олену, в Сербському за Чигирином вона купила шинок і торгувала до весни 1768 року. Писар м-ка Медведівки Марко Кросінський".
"Примітка. Схоже, Долевський показав правдиво: на острові Дубина князів Яблуновських колись і справді козакував і мав хутір Артем Черемшина. Рід Черемшин статкував: мав лавки, шинки й посилав чумаків, після 1768 року Черемшини переїхали з Кременчука до Херсону, а далі подалися за Дунай в Добруджі. Мались докази, що від Залізняка Максима Олена Черемшина мала двоє дітей, сина й дочку, встановити це не вдалося. Квач".
"Серед людей ходили чутки, що під час конвоювання Максима Залізняка на Нерчинські рудники в слободі
Котельві біля Охтирки він утік, правда те чи ні, ніхто не відає. В 1778 році в день храма церкви св. Микола я в Миколаєвський монастир приїхав великий гурт колишніх парафіян церкви св. Миколая, між тими людьми був козак Дмитро Хвиля з сотні "максимців". Він ховався за спинами в храмі, але під час обіду його впізнав чернець Петро Панченко, гайдамака розкаяний, і Хвиля Панченку шемряв: "Коли москалі схопили батька Максима, "максимці" вирубалися з облоги і вдарились до Холодного Яру боронити гетьманські скарби — іак наказав Вусач. За нами аж до Лисянки йшли на конях донці, і там сталася січа, ми хотіли вхопити Гур’єва, щоб обміняти його на батька Максима, але це не вдалося, я стрілив у нього й поранив, але й поранений він вирвався. У тій пекельній рубці погинуло чимало наших, потрапив у бран і Неживий, а ми з Іваном Вусачем вирвалися й добулися до Медведівки, там уже звірчились ляхи та москалі, на деревах висіло сотні людей замордованих, смерділо згарищем та пряженим людським тілом. Ми самі й коні наші падали з ніг, і ми не змогли нікого порятувати з тих, хто ще лишився, їх повішали на майдані міста. Аж на четвертий день нам вдалося почастувати москалів у Мельниках та Головківці. Гетьманський скарб ми переховали, всі, хто лишився живий, зібралися в затясминському лісі, ми обрубали табір і на таємній раді вирішили відправити людей до Херсону, щоб пошукали добру місцину для життя. її знайшли в гирлі Дніпра й ночами туди добиралися гурти наших людей. Село те називається Козацьке.
І до сотні "максимців" додалося людей і вдалося добути добрих коней. Пан Стемпковський до нас не потикався, зате пан Протасьєв долягав нас дуже, йому роївся в голові скарб гетьманський. Скресали січі, багато наших склали голови, але не менше поклали й москалів. Навесні року 1772 москалі облягли наш табір за Тяс-мином, ми вибиралися через тясминські болота — рубали ліс і мостили стежки та гаті — одну стежку через Яс-ківець і Тясмин на Дубину, другу через Тясмин на Ярмарки й Суботів. За нами горів ліс — його запалили москалі та ляхи і села горіли, людей мучили, аби хто сказав, де заховані скарби гетьмана, та вони не знали. Ми ж вийшли в Мотронівський ліс біля Суботова, а вже звідти в наше Козацьке, звідки я й приїхав щоб перед смертю побачити місця сердечні. Панченко Петро".