— Тут п’ять тисяч.
— Не розумію,— заблимав булькатими вирлами Просяник.
— Ваші п’ять тисяч. Давно було треба... Та... Всілякі перечіпки...
— За що? — Просяник дивився вибалушеними очима.
— За труди... Од хазяїна.
Хоч який п’яний був Нестор Просяник, відчув смертельну небезпеку, посунув від себе паку.
— За які труди?.. Що ви мелете... Я нічого... Ніяких трудів... Чесною працею...
Згідно з відпрацьованим планом, Топчій трохи змінив "кут нахилу":
— Вважайте, що це аванс... Ми знаємо, відтоді, від німців... Вас і не турбували. Але тепер. Та вам і нічого такого... Суща дрібниця...
Кров відлинула від обличчя Просяника. Воно було бліде, брезкле, тремтіло, неначе сколихнутий холодець. Він рішуче підвівся.
— Ви мене з кимось сплутали. Я чесно служу радянській ВІТЧИЗНІ... Як її митець...
— Киньте, не на трибуні. Ми все знаємо. Тільки ми. Вас завербували...
— Ніхто мене не вербував.— Просяник злякано оглядався, чекав ще чогось, може, значно гіршого, рвонувся до дверей.
— Стій! — пришпилив його до дверей гострим окриком Топчій.— Якщо ти десь... хоч слово... Пришиємо. Знайдемо під землею...
Просяник удав, що поспішає до власного номера,— боявся, що його застрелять, вибіг на третій поверх, іншими сходами спустився вниз і вилетів з дверей готелю на вулицю, трохи не збивши з ніг швейцара. Пробігши у вечірній сутіні метрів двісті по вулиці, повернув за ріг і налетів на зустрічного, високого цибатого чоловіка.
— Де тут у вас емгебе?
Той рвонув від нього вбік. Просяник пішов далі. Ноги раптом аж тепер стали важкими-преважкими.
15
Посеред сторінки написано: "Приписка". Олег подивився на обкладинку зшитка — це саме слово, тільки слов’янською в’яззю, вимережано й на ній. Але "Приписка" починалася аж тут. І починалася з примітки: "Написано за документами дозволеними та свідченнями очевидців, діставших помилування та потерпілих. За-пунктоване не стверджено підписом настоятеля церкви св. Миколая з причини зайвих припущень та навмисних звинувачень осіб нам не дозволених. Тому підлягає спростуванню на новому папері. Чорновиком користуватися в стінах св. церкви діставшим на те дозвіл. 1790. Н. Квач".
З того випливало, що було два літописи, звершені Квачем, перший — той, з якого Чорний надіслав Зай-ченку до Києва уривок, писаний високим штилем, сповнений патріотизму, високих поривів, поетичний, який Василенко, коли Олег читав уривки в Академії, назвав другим "Словом о полку Ігоревім", і ще один, писаний за велінням настоятеля церкви святого Миколи, вже без сумніву, покатоличеної, себто — "на замовлення", аж 1790 року, котрий, однак, не влаштував місцевих церковних ієрархів. Отож мав бути ще й третій текст? І не зберігся жоден? Й знову чорні дзвони в серці: "Непам’ять, непам’ять!" Хто ж його нищив? Навіщо?
Далі йшли власне документи "Приписки". "Багато парафіян церкви святого Миколая не по волі ставших гайдамаками, спокутуючи гріхи содіяні, на сповідях тайных признавалися: в 1772 в день св. Николая літнього каліка грішник козак низовик Тодін Кравець із села Головківка в келії св. старця Онуфрія сповідавшись мовив: "Не з волі власної панів кривдив, а з дозволу настоятеля монастиря св. Мотрони Мелхіседека та з наказу полковника смілянського батька Максима". Опріч Тодіна Кравця багато інших козаків та з братії Мот-ринського монастиря доказують, що ігумен монастиря св. Мотрони Мелхіседек наводив людей на бунт проти унії за віру православну. Також він прикохував у монастирі для справи тої свого племінника як послушника, а згодом отамана війська Холодного Яру і гетьмана. Чернець монастиря святої Мотрони колишній гайдамака Козир Архип із села Мельники на допиті у росіян в серпні року 1768 полковнику Протасьєву мовив: "Не з власного розсуду, а за повелінням ігумена монастиря Мотро-нівського люд православний за віру і волю став". Ще задовго до того велепомного року 1768, ігумен мотронів-ський, взявши під захист банітованого козака Моксима в послушники, власне джурою під прізвищем Доленчук, по тому ігумен відправив Максима під прізвищем Страшний на Запорожжя, де за кошти монастирські утримувалася монастирська козача сотня, козаки добірні і бойної справи навчені досконале, Максим там удосконалював свій хист в керуванні сотнею. Коли ж ляхи-уніяти почали надто допікати Мотронівському монастирю, сотня з Максимом Страшним була покликана на захист".
Далі чернець Козир Архип, колишній гайдамака, оповідав про Семена Неживого, Івана Вусача, про гайдамаків у Вужині, Суботові та Боровиці та про першу, попередню, для впевнення в своїй силі, налогу на Черкаси та Канів. У примітці ж зазначено, що окрім оповіді Козиря, серед паперів монастирських про звар’юван-ня Мелхіседеком посполитих та козаків до повстання нічого не сказано. Навпаки, в тих паперах знайдено послання до братії монастирської з засторогою не приставати в гайдамаки.
Олег подумав, що ігумен Мелхіседек був людиною обережною й далекосяжною, адже потім, коли на позов шляхти російський уряд потягнув Мелхіседека до суду, то нічого не міг довести, оте послання було єдиним документом, і воно свідчило на його користь, і врешті-решт послужило до його виправдання.
Далі чернець-літописець писав: "3 гомону людського відомо, що поляки та росіяни знищили увесь рід Залізняків, щоб нічого не залишилося в пам’яті людській від гетьмана Максима, спалили всі церковні реєстри, де про рід Залізняків йшлося. Але той же гомін людський дещо зберіг у пам’яті. Отаман і гетьман гайдамацький український — Залізняк Максим Легорович народився року 1723, березня місяця, день недільний в хуторі Калинівка Медведівського містечка, що в книзі актів про народження церкви св. Миколая значилося: року 1725, березня місяця, 21 дня в день недільний у козака Залізняка Лего-рія, сина Стефана народився син під ім’ям Максим. Про рід Залізняків відомо мало, бо й людей знавших їх вже немає, хутір Калинівка вщент зруйнований та спалений, його давно немає, на тому місці з полуденного сходу заселяється околиця Новоселиця. Мешканці Калинівки року 1768 виселились, залишивши в хуторі старих людей, яких усіх понищено карними експедиціями, в містечку Медведівка та навколишніх його хуторах також колишніх мешканців не лишилося жодного. Лишився єдиний житель села Івківці Геба Юхим, через якого і встановлено: "Дід Залізняка Максима промишляв гончарним ремеслом на Запорожжі по імені Стефан Залізняк, син його Легорій також промишляв гончарним ремеслом і був великим майстром по виготовленню не тільки простих макітер та горшків, а й амфор під вино та інших виробів з глини. Теракота (червоно-рожевого кольору).