Аж під обід розгодинилося, сонце прорвало облаву хмар, бризнуло променями в кленову кипіль, позолотило яблучка-кислички, засвітило жовті й білі свічки лілей на лісовому озерці. Лукія пригощала Олега грушка-ми-лісівками, не гниличками, а якимись іншими, довгастими, на вигляд всі вони були зелені, але вона якимось чином вибирала серед них спілі, солодкі, вони аж бризкали соком. Ліс стояв німий, жодної пташки, жодного щебету, жодного звуку. Те безгоміння впало Олегові на серце смутком, Лукія помітила, сказала:
—— Не треба. Така днина. Прийдемо іншим разом — Іполит, ти і я — побачиш, як тут все шумує й лящить. У світа теж є печальні дні. Як і в людей.
Увесь цей час Олегові муляла в голові одна думка. Вирішив її перевірити.
— Омелян, коли підмовляв тебе в ліс... мав щось на мислі?
— Кожен парубок хоч трохи собі на мислі.
— А я?
— І ти... Хоч не зовсім.
— Чому?
— Боїшся, що зразу прожену.
Олег зніяковів.
— А Іполит?..
Лукіїні очі стали задумливі.
— Він — ні. Один він. У нього... душа світиться.
— А в мене?
— Трішки-трішки. Як ото вода під льодом. Ти... і щирий, і хитрий. Сам не знаєш, який ти.
— А ти знаєш?
Лукія закусила нижню губку.
— Цур їй, такій розмові... Негарна вона. Серце знає само... Ходімо вже.
Верталися назад, Олег ніс натоптану зелом корзину та мішок, Лукія — кілька торбинок та шаньок. Ступала поперед нього пружно та в’юнко, й здавалося, стежка сама стелеться їй під босі ніжки. Олег задивився на її стан, грайлива думка ворухнулася в голові й пропала сама по собі. Дівчина подобалася йому неймовірно, згадав Чаріту, інших університетських дівчат — красунь з романо-германського, й подумав, що жодну б не поставив поруч Лукії, ті дівчата тільки на вечір, а Лукія — на вік...
Вона попрощалася з ним біля млина:
— Ти йди. Мені ще треба поприбирати в млині.
— А коли ми... підемо в ліс ще? — запитав, затинаючись.
— Коли одужає Іполит.
— А як ми тобі дамо знати?
— Прийдете до млина... Тато порядкує на току... Я поки що за нього. А в середу в нашій церкві храм...
...У середу він бачив її у церкві. У розкішному вінку з чорнобривців, мальв, цар-бороди... І всі інші дівчата в багатих вінках. Але її вінок був найкращий і лежав на її голові найліпше, й сама вона... була найвродливіша. Строга, далека, молилися гаряче... За кого вона молилася? За тата, бабусю, за братика та сестричку? А може, за Іполита? І ревність куснула серце. Ревність... до мертвого чи живого? Він знав від Чорного, а той ще від когось, що Іполит помер у монастирі... Коли саме — невідомо. Очевидно, тоді ж... його вже немає... Як бути йому? Сказати їй?.. А може, обдурити: мовляв, поїхав до Києва, про неї й не згадував. Обман невеликий... Іпо-лит все одно не прийде. Йому вже з Лукією не бути, отже, вона вільна... Вона й була вільна... В кожного своя смерть і своє щастя...
А в грудях щось гірчило й пекло, й ставало прикро. Суперничає з Іполитом?.. Якби той був живий... Не має права? Чи має? А що ж йому робити? Іполита немає. Чи ось-ось не буде. Чому має втрачати своє щастя він, Олег? Воно одне, на все життя. Справжня любов — одна... Вона всесильна... Про це стільки сказано, стільки написано. Вона має свою волю.
І щось опадало в серці. Він так і не знайшов рішення.
Всі ці дні Олег ходив переповнений Лукією. Навіть таємниця літопису на якийсь час відступила, певніше, вони злилися в одне в оцьому старовинному містечку-селі, де все дихало давниною, споминами тяжкими, кривавими й чимось манливими, де кров була надто солоною, а любов надто солодкою, де Залізняк спізнав насолоди помсти, слави, солодощів любові з Оленою Черемшиною і в одночасся втратив усе те, й це він, Олег Зайченко, вступив у його сліди й не прийшов нікуди, і ступав в сліди хворого на сухоти Іполита, запалився від нього коханням, яке тепер пекло, • радувало й мучило його.
Любов дає людині крила, робить її добрішою, спочутливішою, з ним сталося навпаки, його добре, спочутливе серце не мало сили ділитися любов’ю будь з ким, він це розумів, страхався цього й нічого не міг з собою вдіяти. Він почував, що в останній час взагалі перемінився дуже, щось стало в ньому проти нього самого й проти світу також. Він почував себе спорідненим з Іполитом (чим — Лукією?), й воднораз таким далеким від нього, відчув це радісно й жахно водночас — сам такий здоровий, дужий, сповнений живої крові, буяння життя і... худий, неначе скіпка, вощаної блідости Іполит, який пряде на тонке... А власне, і він пряде туди ж, тільки в поки що не відчутній, і навіть не уявній далечині, й через те може мовби вивищуватися над ним... як всі живі вивищуються над мертвими, не в змозі збагнути, що вони — одна космічна субстанція. А пристрасть Іполитова жива, може, вона навіть більша за нього... Тоді, може, й Іполит живіший за нього... Бо ж що ще таке людина, як
не пристрасті, пал серця і жар душі... Все інше— тлін.
Не діждавшись неділі, в п’ятницю над вечір пішов до млина. Млин молов, хлюпотіла вода в лотоках, погукували помолці — біля млина стояло кілька високих возів і маж, за греблею на оболоні паслися випряжені воли та коні, горіло два багаття — помолці щось варили чи смажили на вогні, вітер доносив запах розпареного пшона та підгорілого сала. Обсипаний борошном дядько носив з млина на воза мішки, на палубу вийшов мельник — Лукіїн батько — невеликого зросту чоловік у короткій, без рукавів чузі й щось гукав до помолців біля багаття. Вони посхоплювалися й пішли до нього. Поспішав мельник, поспішали помолці, всі хотіли ще до Маковія, до Спаса намолоти свіжого борошна — немає нічого смачнішого від пампушок і паляниць зі свіжого помелу з цьогорічного зерна,— й намолоти на короваї та хліб до недалеких весіль.
Олег спостерігав усе те, сховавшись у вітті верб посеред греблі. Хотів уже піти геть, й саме тоді побачив, що на палубі млина майнула дівоча постать, і він зачаївся, чекав. Ось на сходинку ступила одна боса нога, друга... Дівчина йшла греблею.
— Лукіе!
— Ой, хто тамі
"Ой" таке кругле, таке сердечне, таке миле, аж йому на мить зупинилося серце.
— Це я, підійди сюди.
Підпірнула під віття. Вона вся аж світилася любов’ю. Але він бачив, що те світло призначене не йому. Він відбивав його, як місяць сонячне сяйво. Вдовольнявся й не вдовольнявся тим.