Олег сидів, похиливши голову. Бо подумав нищівно, що і в ньому самому більше душі Юрасевої, ніж Богда-нової, і віри нині, власне, майже ніякої. Хоч і хочеться піднятися до Богданової душі і знайти віру або хоч залишитися при старій. І ще він думав про Чорного, хто він такий: великий грішник, який хотів і не міг стати праведником, чи великий праведник, з якого зробили великого грішника? І почував, що кришиться його власна стара віра, а без неї у цьому світі йому буде важко жити. І з Чорним не міг погодитись до кінця. Може, на історичних бродах-перебродах воно й так... За царату... Жорстокого і немилосердного... Але й ті броди... Історія ж чогось вчить... І нині... Якби склалася подібна ситуація?.. Простягнули б руку без багнета?.. Бо навіть і тоді... Був же Герцен, був Толстой...
Про людей Зайченко думав оптимістично, як його і вчили: вони постійно вдосконалюються (за винятком буржуїв) і не повторюють минулих помилок. І все ж, звідкілясь із пітьми, котячим оком світилося запитання: "А чи простягнули б?.."
Рядки на звороті самі стрибнули в очі: "У селі дзвонять по померлому. Отак задзвонять по мені... Третій день мене морозить. І слабість страшенна. Вечеряв у себе. Послушник приніс їсти. Червонопикий, губастий хлопець— проживе сто літ. У його телячих очах — цікавість, як то помирає людина. Ледве стримався, щоб не линути риб’ячу юшку в пику. Прогнав з покою. Дивлюся на монастирську стіну. По ній в’ється дикий виноград... Чіпляється за кожну тріщину, листочки розвернулися до світла... п’ють сонце... Все хоче жити. (Гайдамаки жили буйно... їх вистинали з корінням... Збили в польоті, неначе птахів. Лишили по собі слід, повчальний лише тим, що будь-який порив українця підітнуть сусіди... А ще повчальний... мужністю. Гонта!.. Як було йому! Отож — не квилити!) Треба було жити на повну силу й мені... Не марнувати часу... Себто? Глитати їжу, водити дівчат, пиячити з друзями?.. Але й друзів у мене немає. Сашко— нудний, самозакоханий, хвалько, Микола — веселий, але непорядний, торохтів, неначе висушений свинячий пузир з горохом... Ні, не за пивницями, я сумую і не за човнами, у яких мої товариші катають легковажних дівчат з Подолу. Я готував себе... Не хотів поспішати... Щоб не попсувати сторінки незрілістю думки. Підносився над Сашком і над іншими, які колотять довкола себе воду, сподіваючись у тій сколоченій воді упіймати золо-
377
14, Ю. Мушкетик
ту рибку, щоб показати її іншим і сховати до власної! торби.
Згасає сонце, тут, у монастирі, ніч настає раніше... Мовчазні темні стіни. І між них моя душа... одинока й розіп’ята на хресті страху та смерті. Я боюся смерті, і думка про Гонту не рятує. Я знаю, прожив би не марно. В мені стільки сили, стільки любові... До сонця, до трав... до оцих гайдамаків — антецесорів моїх. Цей літопис сам попросився до моїх рук. І я сказав би правдиве, несуєтне слово. Не видрукував би тут, видрукував би за кордоном. Як сумно... Людське життя — воно в чомусь звершеному, а я нічого... Хмаринка пари, клубок туману... Навіть не явір і не кущ глоду. Затриматись у світі — чимось суттєвим. Тут, у цьому світі. Не вірю... Не можу себе примусити... Повірити в безсмертя душі. Людська душа... Це щось зовсім інше. Вона така ж смертна, як і сама людина. І така ж нещасна. Вона щодалі дужче старіє і зморщується, дощі віків вимили з неї все світле, золоте, дитинне, щире, буйне, натомість там осів попіл заздрощів, захланності, лютості, підозри, донощицтва. І отака вона — безсмертна? Що же буде з нею далі? Нею нагородив нас Бог?
...Сього не можна казати дядькові, аби не опечалити йому серця... Проте викинути се з голови не можу, бо ж вважаю, що коли і є щось у світі, то таки вона, моя (твоя) душа, вона німа й нікчемна, й воднораз — найбільше, що є в людині, не повірив би в те, не дізнався б про те, якби не засвітилася вона в любові, і пече вона мукою своєю, пече й горить, а коли згорить, то вже нічого не буде, як нічого немає від отих, що під хрестами на монастирському цвинтарі, чиї й імення на хрестах вже постиралися. А таки хочеться вірити, що моя душа згорить свічкою любові, і не чад, а чисті струмені вознесуться на небо й засвітять ще кому-небудь".
"Засвітять ще кому-небудь",— повторив у думці Олег. — "Кому? їй? Мені? Може, це "кому-небудь" і є найбільше, єдине і справжнє, а все інше — тлін і вигадки людські?"
Далі коротко, на двох сторінках оповідалося про Олену Черемшину та Залізняка, їхню зустріч у лузі за Тясмином. Олег прочитав ті сторінки й відклав зошит. Сидів незрушно, втупивши погляд у стіну з нещільно припасованих дощок. Намагався проламати їх, ейнш* тейнівським стрибком здолати час, і простір, і двохсотлітній поріст рогозу та трави у лузі, й двісті повеней тясминської води, аж поки не втямив, що та вода вже в Чорному морі — солона, як ропа, а трави самі стали землею.'Він подумав про те, що минуле, яке лишило сліди в оцих ось аркушиках, розвіялося в порох, його немає, воно не таке, яким ми його уявляємо, воно — дух, прозора, але туга хмара почувань, уявлень, сподівань, стосунків тих людей — одне ціле, яке випаровується і опадає попелом в інші століття у вигляді літописних рядків. Марна праця істориків і романістів відтворити його, зниклий біль і жар душі відтворити не можна, але нам не лишається нічого, окрім спроб реставрації палаців І хат з перетлілого вугілля. Ми будуємо декорації, шиємо колишній одяг, малюємо обличчя та постаті... і жахною силою уяви намагаємося влізти в ті постаті, стати на те саме місце, де стояли ті люди, повторити їхні слова та вчинки. А що, може, саме на оцьому самому місці стояла хата Олени Черемшини? Ні, вона стояла вище, на горі. Олена — шинкарка, а шинки будують на велелюдді. І то важче їй було непомітно вирватися з того велелюддя. Спочатку прокралася тільки тінь. Попід високим тином, за яким темнів вишняк, перетнула чорний хрест дзвіниці, який тінню упав на дорогу. Зітхала атласними грудьми ніч, зловісно поблискував вигострений серп місяця вгорі, за церковну баню зачепилася схожа.на подушку хмара й зависла на ній. Вона ступала босими ногами, земля була холодна, Олену струшував дрож. Раз по раз оглядалася на чорну озію — фортецю, яка нависла над містечком, тулила до грудей Катеринку, полотняні пелюшки біліли в темряві, проклинали себе, що не завинула дитину в чорну шматину, боялася, аби дитина не прокинулася, не скрикнула. Йшла на його поклик, божевільна — взяла з собою дитину, але ж він ще не бачив своєї дочки! Дочки! Для всіх — банстрючки. Цим рятувалася — поглумлена, осоромлена, покинута, бувало, перепросивши Бога, проклинала на людях Максима. їй співчували. їй справді гірко... сім літ коханкою. І ніхто не знає, як примчав він сніжною зимою парою сірих у яблуках, одягнув її шляхтянкою, і сам одягнений паном, ще й шестеро "гайдуків" у сідлах, і гнали вони саньми на хутір біля Градиська, і трохи не потопилися в Дніпрі, в останню мить Максим помітив кружало місяця, яке плавало у водориї, і круто взяв ліворуч, а один козак, переодягнений гайдуком, з розбігу влетів з конем у промиїну і втопився — така була їхня пожертва за вінчання; і трусився старий попик, про щось здогадуючись, і впустив на підлогу срібні вінці, Максим сам підняв їх і одягнув один собі на голову, другий — їй, Олені, на красиву голову з крупними рисами обличчя, голову козачки й шинкарки, гордої, примхливої... наляканої, затурканої і забитої (вміє прикидатися), веселої, відчайдушної і сторожкої, обережної (мати), ось і зараз, якщо дитина прокинеться та закричить, Олену схоплять — вдаватиме хвору — бігла до знахарки...