...З лівого боку вставала гора в диких грушах та вишняках, тернах, дерезі, шипшинах, подекуди до гори ліпилися хатки, з правого боку хати стояли на просторі, за ними — городи, за городами зеленіли очерети, звідти долітало кигикання чайок. Старе кладовище по горі, в тернах і хащах дерези та малини, хата, точніше хатина з синіми віконницями, лісяним хлівцем, городом, який збігав до річки. Біля хлівця спиною до вулиці стояв високий чоловік і щось майстрував. Олег не одразу помітив, що чоловік попід-руки підпертий милицями, що майструє він вудки. Зайченко торигнув дощаною хвірткою (ворота благенькі, з лат), бо помітив біля дровітні чорного з білими підпалинами пса, який, зігнувшись дугою, сік зубами при корені хвоста блохи.
На стукіт воріт чоловік оглянувся, кинув:
— Він чужих не кусає.
Олег не знав, як сприймати ці слова, мабуть, як жарт,
і пам’ятаючи, що сказав Петро, та щоб одразу не показатися в очах Чорного боягузом, зайшов. Пес двічі гавкнув, забіг ззаду, Олег зіщулився, далі тіпнувся — пес тицьнув носом у литку. Олег таки стримався, страху не виявив.
— Така дурна звичка —до всіх забігати ззаду. Вже й відучував...
Це був чоловік високий на зріст, з різкими рисами обличчя, крутими вилицями, просивиною в густій кучмі — справжній гриві,— коротко підстриженими вусами, з острішкуватими бровами, гострим поглядом, давно неголений, щетина сивіла на вилицях, він здавався трохи схожим на татарина.
— Ви до мене? — не приховав здивування. Олег, сам не відаючи чому, дістав посвідчення, подав Чорному, той узяв, нітрохи не здивувавшись, прочитав, повернув:
— Чим можу служити? — запитав старомодно, трохи іронічно.
Олег оповів про мету свого приїзду.
— Я від Параски Семенівни...
— Вона знає про гайдамаків менше за свого кота. А ти надовго? — одразу перейшов на "ти".— Бачиш... Зібрався на рибу. В цю пору раз на тиждень меліоратори у верхів’ї воду пускають. Щука йде і окунь...— Він мацнув Олега очима.— А, може, ти рибак? Хоч третьої категорії? Рибаки є трьох категорій: поплавочники, донники і сковородочники.
— Я... ловив у болоті в’юнів руками і карасів підштаниками,— розгубився Олег.
— Ну, якщо підштаниками... То, може, махнемо вдвох? Там і побазікаємо...
Побазікати на риболовлі їм не вдалося. Та вони обоє й забули про розмову. В березі, в прогної вже стояв хисткий човник з рибальським припасом, вони натопкали в човен сіна й рушили вниз по течії. Чорний, незграбний, важкий на стежці — викидав вперед милиці, загрібав ногами,— в човні виявився метким, вправним, ще й мав надзвичайно дужі руки. Гнав веслом човника — сидів на кормі, Олег — на прові,— занурював по плече руку й виривав з корінням якесь зілля, з коріння вибирав маленьких білих хробачків та вкидав у бляшанку. Вода лизала човен чистими струменями, вигойдувала білі лілії і маленькі біленькі квіточки, яким Олег не знав назви, ліворуч і праворуч голубіли зарічки, блищали озерця, в налиту по вінце бочку одного з них десь дудів водяний
257
9. Ю. Мушкетик
бугай, очеретянки тріщали в ситнягових хащах, і кружляли над головою білі крячки.
Вони пристали до старої-престарої — хтозна яких часів— греблі,— тільки дві чи три палі чорніли у воді, в глибині, певно, колись тут був міст, сама гребля осунулася, поросла бур’янами, травою — ледве вгадувалася. У гребельній вирві вода йшла швидше, закручувала тугі спіралі.
Чорний поставив Олега на окуні: "нашилюй по два, по три черв’ячки, отако закидай, нехай грузок лежить на дні, а поводок тріпає вода";— окуні (не окуньки, а таки окуні) хапали жадібно, жилка різко, разом з поплавком ішла під воду, якийсь час Олег вбивав шпона — промахувався, а далі набив руку, "насобачився", як сказав Василь Гордійович, почав брати рибу. Чорний же дістав з човна марлевого павучка, наловив ним маленьких рибок, заплив на той бік греблі й став на щуку. І щука брала з ходу, він упіймав три штуки, грам по шістсот-сімсот, дві пішли з наживкою і гачками ("поставиш стальку — не бере, а жилку часто перекушує"), та раптом Олег почув крик, який струснув його з ніг до голови (подумав — сталося щось лихе), шарпнувся, кинувся і побачив, що Василь Гордійович увесь напружений з закушеною нижньою губою, холеричними очима обома руками цупить вудку, а вода довкруж жилки кипить, вирує, відтак вона збурунилася, величезна рибина викинулася на поверхню, рвонула, але Чорний неухильно вів її до берега, в маленьку глухеньку заточку при греблі.
— Хватай, бери її,— хрипів він,— хоч рибини не було видно.— До човна не підтягну.
Олег кинувся по греблі. А щука вже громила хвостом латаття, рвала кушир, ось вже за півметра од берега — величезна, довгоморда, зелена, але далі Чорний її попхати не міг.
— Бери... За очі... Хватай!..
Олег ступив до самої води, але щуку дістати не міг, вона була перед ним на туго нап’ятій жилці, ще трохи, ще тіль-тіль... і він схопився руками за жилку, щоб підтягнути до себе рибину.
Бринь!
— Дурак! Йолоп! — в одночасся з тим "бринь". Щука, ще отетеріла, стояла. Олег теж не пам’ятав себе, не оте "дурак, йолоп" — штовхнуло його, а невідома йому самому мисливська, поліщуківська, з діда-прадіда хіть; він не стямився, як стрибнув у воду, хапнув щуку за голову, вона тріпнулася, він її не втримав, і в останню мить гребонув воду обома руками й викинув щуку на берег. Вона билася, стрибала, ось-ось — і знову опиниться у воді, Олег рвонувся, гребонув ще раз і відкинув її далеко в траву.
Він важко дихав, здивовано оглядався, з лівої руки цебеніла кров, штани його єдиного напівшерстяного костюмчика були захвойдані вище колін, рукави піджака теж, і він все ще не міг до кінця осягнути, що сталося. А вже поруч нього стрибав на милицях Чорний — не шкандибав, а стрибав, підскакував,— і хрипів, рикав крізь зведені судомою губи:
— Молодець! Сто очок! Рибак! Кілограмів на шість... Ще така не попадалася. Щасливий день!.. Це ти... Якби не ти...— І згодом, трохи охолонувши: — Костюм... Забули перевдягнутися. Нічого, Ліда запере і погладить. Буде як новий.
Юшку варили в саду на тринозі. Василь Гордійович чаклував, священнодіяв: куштував, прицмокував, пфукав у ложку, підморгував Олегові, неначе давньому знайомому — їх заприязнила щука, яка варилася в піввідерному казанку — кілька разів ганяв Олега в город: по кріп, петрушку, цибулю, розказуючи, що на якій грядці росте, юшка пахла гемонськи — спеціями, димком, рибою, він тільки наперчив її до сказу, аж пекло в роті. Вечеряли під грушею за саморобним столиком з лавочками з трьох боків, на той час повернулася з лікарні дружина Василя Гордійовича Лідія Григорівна, висока, худа, виснажена жінка з одцвітинами не до кінця облетілої краси. Олег дістав з портфеля пляшку зубрівки ("аборигенів треба спочатку споїти, інакше з них нічого не витягнеш" — Нестор, товариш по кімнаті), а Лідія Григорівна фартухом, по-сільському, витерла всередині півстаканчики, і юшка засмакувала ще дужче. Гомоніли про риболовлю, згадували сьогоднішню пригоду, Василь Гордійович розповів про неї Лідії Григорівні, вона сьорбала юшку, усміхалася, як усміхаються дорослі на радощі дітей, потім розмова перейшла на село, і Олег запитав: