Володарку містечка О. Яблуновську-Дамковецьку держали в її власному замку, надіючись на її признання, де схоронені містечкові й її власні скарби. Небіжчиця знала, що від руки Страшного Максима не врятується ніхто, тому вчинила опір на допиті, не даючи (жодного зізнання.
29 травня року 1767 загинула хоробра жінка, воїн і захисник люду тутешнього від набігів степовика та розбійницьких ватаг лісовиків. В містечку Медведівка ожила воля козацька, козацьким старшиною містечка назначили молодого письменного козака І. Вусача, скарбничим містечка ченця Миколаївського монастиря Варти-лимея Шкавро, суддею земських, ікономом-обозним козацьким Чигиринського козака Івана Левченка, отаманом козацьким Максима Страшного Доленчука-Залізня-ка. З приходом влади козацької до містечка Медведівка з усієї Чигиринщини, Смілянщини, Черкащини, навіть Канівщини, Уманщини потяглись валками козаки та панські кріпаки. В Медведівці та навколо не було куди яблукові впасти. На день по тричі відбувалися козацькі ради. Будувались сотні, загони, полки.
В кузнях день і ніч дзвеніли ковадла від ударів важких молотів, на шаблі, палаші, ножі перековувалося все: коси, серпи, рала, всяке крицеве начиння. Будувалися вози, сідла, стругались ратища, сукались вірьовки, шились киреї, чоботи, шапки, шаровари.
Бачачи все те, не можна, щоб не збагнути того, що близилось з кожним днем тутешньому краю. Неодноразові протестації, писані володарем Чигиринського староства князем А. Яблуновським до Королівської милості,
королю Станіславу 2 не допомогли, як і погрози українського володаря князя Потоцького.
. Заколотницький старшина містечка Медведівка І. Вусач дістав повеління від отамана заколотників Страшного Максима огнем і мечем покарати зрадників православ'я — пастора і братію Миколаївського монастиря. В ніч на 11 липня року 1767:
<гСобрамші люди сваволніх, пріблізовше і вчинив напад на церков свентому і братію вшесько. І ні в чому не оглядаючісь, братію до оборони ся немаючіх, тірансько-немилосердно стязалі. Утікавшіся з місця у реці Тясмі-на потопімше, чотири человека насмерть забілі. Пріору Вісаріону окрутне шкод ліво поранено: руцю левицю утято, право ухо оттято. Дом свентом Божій обворовалі, опріч права посполитих нашія маентності вшелякія: бидло, коні, коріви, свині, в домі і на полі пасомі; вшесько речі рухомі сукмани, плахтія музьскія, парчі, скатерті, ряси, сутани готовій і ненья вшелякія, коштовності обдерлі, на едно место зволочімші межі себе розшарпалі. Кровіцей забітих место свєнтоме окровавілі, в нівеч обернулі".
Хто може сказати, подумав Олег, чийого трупу навалено більше? Трагічне колесо історії з моторошним скрипом обкрутилося перед його зором. Воно крутиться од* давна й по сьогодні. Як же пасіювали, шкодували на себе та побивалися поляки, коли Хмельницький склав у Переяславі угоду з росіянами! І як раділи, коли Вигов-ський побив під Конотопом тих же росіян та уклав з поляками в Гадячі розумну, обопільно корисну спілку на конфедерацію. Але, щойно уклавши, вони одразу ж знову зламали її, прирікши і себе, і українців на поглинання Російською імперією. Чия в тому вина? Короля, шляхти, всього люду? Як і в оцій гайдамацькій кривавиці?.. Когось одного, чи всіх? Тих і тих? Хто орав перелоги, і хто поганяв орачів? Де її початок і кінець? Коли й на кого ми нападали? Де, в чому наша вина? Коли б хоч знати. Може б, ми і жили інакше?
Запитання не вміщувалися в голові.
<гДізнавшись про жорстоку розправу заколотників конфедератчики звідусіль рушили на Медведівку.
Козацький отаман Медведівського коша Максим Страшний, розділивши кіш на два крила, залишив Медведівку. Одне крило луговиків, на чолі которого /. Вусач, повернулось в Затясменську січ, друге з отаманом відійшло в Хол. Яр і з'єдналось з козаками отамана Й. Шелеста.
На різдвяні свята року 1768 до містечка Медведівка прибули козацькі сотні, на чолі карного загону Канівський сотник Брилецький, який щойно одержав від самого Потоцького нобілітацію і королівську грамоту. Бри лецький віддав наказ розпочати похід, під неймовірну завірюху та січневий мороз спалахнули пожежі. Кара впала на беззахисних старців, жінок та дітей, їх роздягнених і босих виганяли під завірюху та лютий мороз".
У цьому місці неначе цвях раптом ввіткнувся Олегові в око, він стенувся, бо прочитав таке: "Для чого пишу? Адже не тільки укласти працю, але й переписати, переказати бодай стисло не встигну. Ломить мені груди й болить правий бік... Отруюється печінка. Вчора знову забарвив кров’ю простирадло. Дядькові не сказав, бо повезе в Київ до шпиталю... А там ще гірше. А пишу... щоб не збожеволіти. Страшно мені, страшно на самоті і страшно з ченцями... Що їм можу сказати? Вбили в мені Бога лихі люди... Сарказмами своїми... Сашко і ще дехто... Сарказми пускають, а самі попивають коньячок. Нащо читав ті книги!.. А тепер — не можу. Молюся, плачу, звертаюся до Нього, а в голові молоточки: "немає, немає". Може, це шепоче лукавий? Але й його немає. Немає нічого. Тільки є мій біль — і мій страх. За віщо? Я нікого не вбив, не обманув... Не знаю".
Олег довго сидів з туманом в очах. Намагався уявити того далекого Іполита... Який він: з борідкою, вусиками, високим чолом, висхлий, худий?.. Такі здебільшого на старих малюнках, хворі на сухоти... Майнула думка — а не заразні ці сторінки? Засоромився. Однак наблизитися до Іполита душею не зміг. Той лишався далеким, нерозгаданим, не до кінця зрозумілим, самотнім... Іполитовою самотністю пройнятися теж не зміг. І не вельми прагнув.
"Вдень на св. Василія Калинівський полк на рисях вскочив в Медведівку, хоч, досконале навчене кварцяне військо Брилецького, але устояти зненацькому нападу не змогли. Наспіх хто як зміг, сотні Брилецького відходили до Писарської греблі. В Глибоких Лубенських та Йєменських ярах їх чекав Максим Страшний з сотнями запорожців. Під вечірню завірюху драгунів Брилецького з трьох сторін оточив Максим Страшний. Розпочався страшний бій. Тіснимі запорожцями драгуни Брилецького опинились у смертельному кільці і після загибелі сотники Брилецького склали зброю.
Запорозці з полоненими через село Заметницю прибули до Медведівки. їх зустрічали Калинівці, жінки й діти. З поверненням козацького атамана в Медведівку в містечку знов запанувала козацька воля. З лісів та лугів поверталися люди. В кінці лютого1 року 1767 в Мед-ведівці стався великий сход людовий та козаків навколишніх сіл та хуторів. Отаманом Січі Холодноярської назначили Шелеста, козацьким старшиною містечка Медведівка — Хтоменка Молодшого.