Ноги підломлювалися в колінах, серце било поштовхами. Тихенько вивів з присінків велосипед, котив його не по стежці, а по спориші, вже аж метрів за сто від сторожки, за двома липами, які росли од одного кореня, сів у сідло. Двічі ковзав по педалях, не міг зрушити з місця, нарешті поїхав, й гарячково крутив педалі до райцентру. Через дві години приставив велосипед до молоденької топольки біля одноповерхового будиночка з вивіскою "Министерство государственной безопасности СССР. Вишневецкое районное отделение".
11
Олег пробудився від галасу. Просто в трусах вискочив з дощатої прибудови. Біля розчиненої хвірточки стояв похнюплений сільрадівський виконавець Петро, навпроти нього широко розставив милиці Чорний, від ганку бігла Лідія Григорівна. На щириці поміж Чорним і Петром валявся якийсь папірець.
— Курви, засранці, говноїди, падли смердючі,— гримів Василь Гордійович...
Петро для чогось посмикав рукою велетенський козирок кашкета.
— Я, дядьку Василю, тут ні при чому.. Моє діло теляче, сказано —— однеси, я й приніс.,
— Теляче,.. Телята є дурні, а є розумні. А той. бугай
не бачить, як я живу? Всі фронтовики звільнені від податків. . : / я
— Семен Семенович каже — нема документа...
^Чорний скрутив велику загогулисту дулю, тицьнув її
під. самісінького Петрового нрса, милиця випала з-під його правої пахви. Лідія Григорівна підхопила чоловіка під руку. — .
— Ось йому кислобздію, тиловій крисі, Передай од мене. Сидів за Волгою, кавуни астраханські жер до
всрачки. А я з двох оточень вийшов, два рази у тил до німців ходив... І — отака дяка.— Він випустив і другу милицю, підніс угору обидві руки, патетично, театрально задекламував з Шевченка: "За те ж тобі така й дяка, церков домовину нема кому полагодить на тій Україні..." Дураки кров проливали хтозна за що, а їх тепер податками давлять...— Він струсонув головою, сива грива волосся впала йому аж на очі.
— Василю, Василю,— квилила Лідія Григорівна,— люди слухають.
Але Чорного годі було вгамувати.
— Плювать я хотів на людей... На всіх разом і по одному... Ну, нехай уже я... Так мені й треба, емгебісту смердючому. А вона, вона ось... Сорок три чоловіки витягла з пекла на плащпалатці, у госпіталі в крові тонула...
Чорний не міг заспокоїтись довго. Вже й Петро пішов, а він сидів на. ганку, гамселив милицею по землі, й проклинав, і скаржився невідь кому, й посилав погрози. А потім увесь день лежав у хаті з болями голови, й Лідія Григорівна відпоювала його якимось зіллям та прикладала до голови оцтові примочки.
Олег кілька разів навідувався до нього, але Лідія Григорівна махала рукою, мовляв, нехай побуде сам, швидше заспокоїться. Олег поснідав млинцями (вже були напечені) з кисляком і взявся за читання. Грізні, суворі дні вставали перед ним, зі старих, прижовклих сторінок віяло кривавицею та горем. Крізь ту кривавицю, печаль, оману, співчуття одним і осуд інших пробивалася істина, вимальовувалися реальні картини насильств, утисків, спротиву, боротьби. В іншому світлі поставала далека доба, і люди, й увесь цей край, і вся Україна.
...І сидів у затишній келії, в глибокому фотелі, з зарослою до самих очей чорною бородою суворий, мудрий Мотронівський ігумен Мелхіседек Значко-Яворський, перед ним у широкій дубовій шафі виблискували за шклом сотні склянок та пляшечок із золоченими написами, він шукав потрібної, біля дверей, прихилившись плечем до ще однієї такої ж шафи, стояв високий, широкий у плечах козак з відкритим мужнім лицем, густими короткими вусами, карими глибокими очима, у яких і дума, й печаль, і насміх; вони вели розмову, ігумен промовляв повчально, розважливо, козак відповідав коротко, іноді роздратовано, вони любили один одного й боялися трохи один одного, думали про одне, тільки нарізно, у вік-
345
13. Ю. Мушкетик
но крізь густе шатрище старої шовковиці пробився довгий, гострий, неначе меч, промінь, упав на підлогу, й розділив їх гострим лезом, відтак за вікном повіяв вітер і промінь пропав, ігумен раптом засміявся, підвівся — він знайшов те, що шукав, і йому стало легше говорити, й він підійшов до Залізняка й подивився йому в розсміяні очі чорнющими глибокими очима.
— Знайшов,— сказав.
— Сокиру під лавою,— відказав Залізняк.
Все починалося з тієї келії, з тієї розмови...
"На початку червня року 1765 відбулася рада в Жа-ботині. На тій раді чернь і козаки Харка назначили своїм отаманом Йосипа Шелеста, Шелест зі старшиною козаків, черню вирішили почати похід проти шляхти, жидів, орендарів. Рушення починалось жахливими вчинками впродовж всього 1765 року. Наступили сумні дні, повстали шляхтичі проти короля Станіслава 2, який за допомогою цариці Російської Катерини 2, сеймом обраний року 1764, і вже спочатку владичиства свого запроваджував закон, за яким православні зрівнювалися у правах з католиками. Об’єднання шляхтичів — Паців-ська Конфедерація згодом Барська на чолі з Пулавським рушило на захист католицької віри та шляхетської волі, яко буря в тутешніх краях Конфедерати руйнували житла, грабували міста й села, знущалися над українцями, вчиняли гвалти, катування. Тутешні пани-шляхтичі, жиди орендарі, католицькі попи запрошували збройні загони конфедератів і вмісті з ними творили свавілля проти люду тутешнього. Православні церкви руйнували або обертали їх в конюшні, забороняли вінчатись, дітей хрестити в вірі православній, непокірних гнали на шибеницю, на палі сажали, стинали голови. Отаман Жаботин-ський Шелест навесні року 1766 вчинив напад на маєтки панів Грушківських та Лубенських і вирушив було на містечко Медведівку, але гарнізон Медведівського замку та загін конфедератів з жидами ополченцями попередив отамана, і в с. Мельниках примусив Шелеста з його погано озброєним загоном тікати до Холодного Яру, добре укгрунтований Жаботинський зимівник Шелеста захопив, поспішивши з загоном ландскнехтів, Смілянський володар князь Любомирський, в містечку Жаботин влаштував стацію.
Варшавські Прелати прислали свого інквізитора до містечка на місце загибелі каноніка Боліслава. Почалися дознания а згодом суд жорстокий. Інквізитор, суддя, канонік Стась Ясінський звинуватив отця Жаботинської церкви Філіпа, ієромонаха козацької церкви св. Онуфрія Андрея Чернявского, отця Куликівської церкви Іоана Смосарського, отця Грушківської церкви Тодосія Пруга в цькуванні заколотників проти догми католицької церкви, а з приводу того в загибелі каноніка Боліс-лава. Обвинувачених після страшних мук примусили підписати протоколи, де вони визнавали свою провину, своєю кров'ю.